Борва мечів - Джордж Мартін

Вона поцілувала пальці Хайме.

— Ти ж уб’єш його заради мене, так? Ти ж помстишся за нашого сина?

Хайме сахнувся назад.

— Він і досі мій брат. — І пхнув свого пенька просто їй у обличчя, щоб краще бачила. — Та й убивця з мене зараз не надто спритний.

— Але ж ти маєш другу руку, хіба ні? Я не прошу тебе перемогти Хорта у двобої. Тиріон — карлик, зачинений у цюпі! Авжеж варта не чинитиме тобі перешкод.

Від самої думки йому стало млосно в животі.

— Мушу знати більше. Про те, як усе сталося.

— Знатимеш! — пообіцяла Серсея. — Має відбутися суд. Коли ти почуєш про все, що він скоїв, то зичитимеш йому смерті не менше за мене.

Вона торкнулася його обличчя.

— Я геть загубилася без тебе, Хайме. Я трусилася з жаху, щоб Старки не надіслали мені твою голову. Цього б я не пережила. — Вона поцілувала його — лише легенько ковзнула вустами, та він відчув, як вона тремтить, коли знову пригорнув до себе. — Без тебе я не почуваюся цілою. Мене наче розірвано навпіл.

У поцілунку, який він повернув їй, не було ніжності — сама лише палка хіть. Її вуста відкрилися перед його язиком.

— Ні, — слабенько простогнала вона, коли його вуста рушили униз шиєю, — не тут. Септони…

— Хай тих септонів Інші вхоплять!

Він цілував її знову і знову, мовчки і уперто, доки вона не застогнала з пристрасті. Тоді він відкинув геть свічки і підняв її на вівтар Матері, задер спідниці та нижню шовкову сорочку. Вона гамселила його по грудях слабенькими кулачками, бурмотіла про небезпеку, про їхнього батька, про септонів, про гнів богів. Та він не слухав, а розплутав зав’язки на штанях, видерся вгору і розсунув їй голі білі ноги. Одна рука ковзнула угору стегном, під її спіднє. Зірвавши його, він побачив, що вона пливе місячною кров’ю, та йому було байдуже.

— Хутко, — шепотіла вона тепер, — швидше, візьми мене швидше, не барися, Хайме, Хайме, Хайме…

Її руки допомагали йому спрямуватися, куди треба.

— Так! — вимовила Серсея, коли він встромився. — Так, братику, любий мій братику, так, саме так, ось ти вдома, ти мій, ти вдома, ти вдома!

Вона цілувала йому вухо, пестила коротке колюче волосся. Хайме загубився у її плоті, слухав биття її серця у лад зі своїм власним, відчував вогкість од крові та сім’я там, де вони з’єдналися у одне.

Щойно вони скінчили, як королева мовила:

— Пусти! Якщо нас отак застукають…

Неохоче він відкотився убік і допоміг їй злізти з вівтаря. Світлий мармур забруднився кров’ю. Хайме витер її рукавом, нахилився і позбирав свічки, скинуті ним на підлогу. На щастя, усі вони згасли, коли падали. «Якби септ від них загорівся, я, далебі, ще й не помітив би.»

— Ми вчинили дурницю. — Серсея опорядила на собі сукню. — Батько ж тут, у замку… Хайме, ми мусимо берегтися!

— Та втомився я вже на смерть берегтися. Таргарієни одружували братів із сестрами, а нам чому не можна? Виходь за мене заміж, Серсеє. Стань перед державою і прокажи, що хочеш мене собі за чоловіка. Ми зіграємо весілля і нарядимо замість Джофрі ще одного сина.

Серсея відступила назад.

— Мені не смішно!

— Ти чула, як я сміявся?

— Невже у Водоплині ти лишив рештки розуму? — В голосі її з’явилася гострота. — Престол і корона Томена походять від Роберта. Ти мусиш це пам’ятати!

— То хай сяде князем у Кастерлі-на-Скелі. Невже йому мало? Батько хай сидить на престолі. А мені потрібна лише ти.

Він спробував торкнутися її щоки, але старих звичок буває важко позбавитися — угору піднялася правиця. Серсея відсахнулася від пенька.

— Не смій… що ти таке кажеш? Ти лякаєш мене, Хайме. Не кажи дурниць. Одне хибне слово, і ми втратимо усе. Що з тобою зробили в полоні?!

— Відрубали руку.

— Ні, не лишень це! Ти став якийсь інакший. — Вона ступила крок назад. — Побалакаємо потім. Хоча б уранці. Сансини покоївки сидять у башті, я мушу їх допитати… а ти мусиш піти до батька.

— Я подолав тисячі верст, аби повернутися до тебе, і дорогою втратив кращу частину себе. А ти кажеш мені піти.

— Так, ти мусиш піти! — сухо повторила вона, відвертаючись.

Хайме зав’язав штани і пішов, як йому наказали. Незважаючи на втому, спати він не міг — адже його ясновельможний панотець напевне вже знав, що син повернувся до міста.

Башту Правиці стерегли служиві стражники дому Ланістер, які миттю його упізнали.

— Ласкаві боги повернули вас нам, добрий пане! — мовив один, тримаючи двері.

— Боги тут ні до чого. Мене повернула Кетлін Старк. І ще господар на Жахокромі.

Хайме видерся сходами і штовхнув двері до світлиці, не стукаючи. Батько, князь Тайвин, сидів коло вогню сам. За це Хайме був вдячний долі, бо не мав наразі бажання вимахувати відрубаною правицею перед Мейсом Тирелом або Червоним Гаспидом — не кажучи вже про обох разом.

— Хайме, — мовив князь Тайвин таким голосом, наче попереднього разу вони бачилися за сніданком. — Після звістки князя Болтона я чекав на тебе швидше. Сподівався, ти встигнеш на весілля.

— Та заклопотався трохи. — Хайме тихенько зачинив за собою двері. — Я чув, сестра перевершила сама себе. Сімдесят сім страв і убивство короля — де ще таке побачиш. Скільки часу ви вже знали, що мене звільнили?

— Євнух повідомив мені за кілька днів по твоїй втечі. Я надіслав до річкового краю людей тебе шукати. Грегора Клегана, Семвела Перчина, братів Бросквинів. Варис розповсюдив новину, але тишком-нишком. Ми погодилися: що менше людей знатиме про твоє звільнення, то менше на тебе полюватимуть.

— А оце Варис не згадував? — Хайме підібрався ближче до вогню, аби показати батькові, що саме.

Князь Тайвин виштовхнув себе з крісла, різко вдихнувши крізь зуби так, що аж засичало.

— Хто це скоїв?! Якщо пані Кетлін гадає…

— Пані Кетлін приставила мені меча до борлака і примусила присягнутися, що я поверну їй доньок.