Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Найкращою частиною цього дня стала можливість прийняти ванну, розчесати заплутане волосся та переодягнутися. Тепер мені належало носити одяг служниці, спати на підлозі у кімнаті з іншим робітницями та працювати у пташнику.

І вже зранку розпочалося моє нове життя, за яким я навряд чи буду сумувати, якщо, звісно, зможу вибратися…

Існування в гаремі, який в Чогрі називали просто жіночою частиною палацу, виявилося для мене випробуванням. До чужинців у ханстві ставилися погано, а моя зовнішність назавжди привʼязала до мене прізвисько «мишеня». Служниці мене цуралися, обговорювали за спиною та ніколи не намагалися допомогти.

Попри це я раділа, що про мене забув хан і його наложниці. Зустрічаючи жінок у дорогому вбранні десь на території, я швидше намагалася забратися з їхнього шляху.

Втекти з палацового двору виявилося неможливо. Хоч охоронців дійсно було мало, але за кожним моїм кроком стежили. Навіть коли мене лишали на самоті, відчуття чужого погляду не зникало. Одного разу я спробувала дійти до брами, в надії вибратися з палацу і загубитися у місті. Але мене зупинили та повернули до пташника. Я була готова до покарання, але охоронці раптово повірили моїм словам, що я просто загубилася.

Я заспокоювала себе тим, що я все ще жива. Мене не тримають на ціпку, не катують. Мені давали їсти двічі на день. Давали трохи відпочити від роботи. До мене навіть кілька разів приходив Енріке.

За той час, що я знаходилася в Анрі, місяць встиг двічі стати круглим, мов срібна монета, а тепер знову тоншав.

У мене на руках зʼявилися і зникли мозолі, залишивши по собі огрубілу шкіру. А на щоці тепер назавжди викарбувався слід, подарований мені на згадку колишнім генералом Ольдовії.

Перед сном я молилася Двоєдиному, намагаючись робити це так, щоб ніхто не бачив та не чув. Хоча мені все частіше здавалося, що я залишилася рабинею Діла. Адже саме мій колишній бог міг так легко і жорстоко зруйнувати долю жінки, а потім просто забути про неї.

Інколи лежачи на твердій підлозі, я дивилася у велике вікно на зорі, якими було вишите темно-синє небо, і думала про свого чоловіка. Коли я дізналася історію молодшого Гунара, а саме про його перебування у полоні, та рішення рідного батька покинути сина, мені було щиро шкода його. Але виявилося, що я навіть не могла уявити, як почував себе Асгейр. Один в чужій країні, серед людей, які бачать у ньому ворога й отримують задоволення від його страждань.

Я пройнялася до нього ще більшою повагою. І думки про те, що я маю бути гідною свого чоловіка, висушували мої сльози та змушували проживати день за днем…

- От ти крива миша! - закричала Гюль - жінка, яка керувала роботою пташника - підбігаючи до мене.

Я лише втомлено прикрила очі, відчуваючи як вода стікає по моєму одязі.

- Як можна було перевернути на себе відро? - продовжувала обурюватися Гюль.

- Вибачте, вчора пошкодила руку, - вимовила я втомлено.

- Та у тебе постійно якісь проблеми. То руку, то ногу, то голову. Треба ж хоч щось вміти робити! А ти ж лишень жереш і шкодиш, як миша. 

Я вже звикла до криків Гюль. Мені здавалося, що вона просто не вміла нормально розмовляти. Навіть на двох своїх доньок вона постійно кричала. І коли виховувала їх, і коли питала про їх самопочуття. Її чоловік жив за стіною, працював маляром і виховував сина. Він навідувався до палацу тільки тоді, коли виникала потреба пофарбувати стіни. Його походження дозволяло йому працювати на хана. Гюль належала до тієї ж касти, тому теж могла працювати на монарха, і вона обрала стати служницею. Коли її дочки досягли тринадцятирічного віку, вона забрала їх з собою. Виходити за межі палацу їм дозволялося лише тричі на рік на три дні.

- Я виправлюся, - відповіла я коротко. Не було сенсу казати, що павич кинувся мені під ноги, коли я несла важке відро. Від несподіванки я ледве не впала. Змогла втримати рівновагу, але не відро.

- Таких, як ти, і могила не виправляє! Іди знову воду набирай! Птахи пити не перехотіли, через те, що ти тут вирішила купатися.

Довелося розвертатися і повертатися до колодязя. Мокра тканина прилипала до шкіри та плуталася, заважаючи рухам.

Саме в цей час біля колодязя мене знайшов Енріке.

- Добридень, Сандро, - він схилив голову, ніби все ще вітався з герцогинею, а не зі служницею. Я втомлено кивнула:

- Вітаю, Енріке. Є якісь новини?

Пілігрим почекав поки дві служниці, що несли чисту білизну та прискіпливо дивилися на нас, пройдуть повз, а тоді вимовив:

- Є.

Я ледве вдруге не впустила відро. Серцебиття пришвидшилося, а долоні миттєво спітніли. Я повернулася до чоловіка, очікуючи й одночасно боячись почути те, що він дізнався.

- Що там? - з горла вирвався ледь чутний хрип, але Енріке мене зрозумів.

- Армія Чогрі та Джастани вимушена залишити південь Валуа. Мілаїрці відтісняють їх до Вомон-ле-Тіссен. Хан направить туди ще більше воїнів.

- Ханові так потрібні землі Валуа? - я насупилася і зчепила руки. Новина, що армія Мілаїри витісняє ворога змусила мене сповнитися надією.

- Не можу відповідати за нього, Сандро, - зітхнув Енріке. - Мені дуже шкода, що це відбувається з вами та вашими землями.

У його голосі та жестах завжди були співчуття та жалість. Іноді вони мене навіть дратували.

Мені теж було шкода. І себе, і Валуа, і жителів та захисників Вомон-ле-Тіссен. А ще тих, хто постраждає від нової війни, яка спалахнула майже на рівному місці.

Та головне про що я шкодувала, що не впевнилася у смерті Оттавіо де Фіцваля, коли мене врятував від нього Болдр. Я так хотіла здихатися братів Асгейра, що навіть не спитала про колишнього генерала. Не знала, що Торгнір вирішив залишити його живим. Мені ніхто не сказав. Лише Коррадо щось відчував. Він намагався мене попередити, а я виявилася надто дурною та самовпевненою, щоб дослухатися до дитини.

Виявилася надто обережною і не наважилася зруйнувати ті шихові таємні ходи. Сподівалася, що вони відомі лише тим, хто повʼязаний життям з фортецею. І помилилася…