Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

- Як ви, Сандро? - Енріке вдивився в моє обличчя. Я лише знизала плечима, а потім попросила нарешті розв'язати мені руки. Зіяд зневажливо пирхнув, але все ж витягнув з-за пояса кинджал. Лезо торкнулося мотузки, і я відчула як розриваються волокна, а через кілька секунд вже змогла потерти затерплі зап’ястя.

- Йдемо, - поквапив мене Зіяд і першим рушив повз білі будівлі.

- Як пройшла зустріч з ханом? - тихо запитав Енріке, крокуючи поряд зі мною.

- Ніяк, - зітхнула я, роздивляючись довкола. - Він планує тримати мене тут до кінця війни, а потім стратити. У вас буде можливість отримувати інформацію про війну?

Я з надією поглянула на пілігрима. Він забарився з відповіддю, але зрештою обережно вимовив:

- Сподіваюся, що так.

Мені теж залишалося тільки сподіватися. Озирнувшись, я побачила ще двох охоронців, які зацікавлено дивилися на мене.

- Чому тут так мало воїнів? - спитала я дуже тихо. - Невже хан не боїться за своє життя? Чи він настільки впевнений у своїх людях?

Енріке простежив за моїм поглядом, але побачивши охоронців одразу відвернувся, а для мене пояснив:

- Це територія палацу, ще й жіноча половина. Тому воїнів і взагалі чоловіків тут дійсно мало. 

- А де ж закінчується палац? - спитала я розгублено. Я звикла до вигляду міст та замків Ольдовії, та й у сусідній Мілаїрі мало що відрізнялося, але у ханстві все виявилося інакше.

- Там, - Енріке показав рукою напрямок. І подивившись у той бік, я побачила верхівку кріпосної стіни, по якій ходили воїни. - Стіна та рів огороджують територію палацу, відмежовуючи його від міста. За стіною розташовані будинки звичайних людей. Анра дуже велике місто.

- Тобто, усе це… - я не закінчила речення, знову озирнувшись. Енріке кивнув:

- Так, усе це називається палацом. У Чогрі під цим словом мається на увазі не окрема будівля з вежами та таємними ходами, а скоріше комплекс будівель. У центрі знаходиться найкращий дім, де живе та працює хан, поруч з ним розташовані будинки його родичів - матері та братів. Далі розташовані будинки наближених та наложниць. Ліва частина палацу традиційно вважається жіночою, тут живуть наложниці, служниці та акторки. У будинках чогрійців ліва частина завжди відводиться жінці, а права належить чоловікові. Гадаю, ви вже змогли побачити це.

Згадавши приміщення, у якому мене зустрів правитель Чогрі, я задумливо схилила голову. А Енріке продовжував, поки Зіяд вів нас вперед:

- На території палацу дуже багато різних будівель, щоб у хана та його найближчого оточення було все, що потрібно. На жаль, мені не часто будуть дозволяти заходити на жіночу половину, але через те що я вчитель, таке право в мене є. Я буду намагатися відвідувати вас якомога частіше.

- Дякую, - тихо зітхнула я, готуючись залишитися на самоті серед неприязних чогрійок. Я продовжувала нагадувати собі, що я повинна бути незламною. Якщо я зараз здамся, то ніколи не дізнаюся, що сталося з моїм пасинком та моїми людьми. Мені необхідно залишатися сильною, щоб дочекатися зустрічі з Асгейром. Він мене точно не покине в полоні. Тільки не він.

- На лівій половині майже немає чоловіків, - говорив Енріке, не здогадуючись про мої думки. - Тому усю роботу виконують служниці. Навіть важку. Вам треба готуватися до складної праці, Сандро.

- Доведеться звикнути, - відчужено відповіла я. - А що таке пташник?

У мене з’явилися сумніви, що я правильно розумію переклад цього слова. Судячи з інтонації Ділари, на мене не чекало нічого хорошого. Але Енріке заговорив спокійно:

- Місце, де вирощують декоративних пташок, курок та соколів.

Мій погляд ковзнув вбік і несподівано натрапив на рослину, яку я не очікувала побачити у палаці хана. Високе та міцне стебло змушувало сумніватися чи це кущ, чи молоде дерево. На вершинах пагонів розташувалося широке пальчасте листя, а квіти цієї рослини нагадували маленькі вогняні кулі, що вибухали на вершині стебла, і з кожної з них виходили довгі тонкі пелюстки. Мені вдалося побачити невеликі коричнево-зелені плоди, що тільки достигали.

- Іноземне мишеня, - шепіт змусив мене відірвати погляд від рослини та поглянути на служниць. Дівчата зловили мій погляд та чкурнули геть.

- Не зважайте на них, - співчутливо промовив Енріке.

Сказати це було набагато простіше, аніж зробити. Та все ж я знайшла у собі сили посміхнутися:

- Буду намагатися. Дякую, Енріке.

- Тримайтесь, Сандро.

Ми зупинилися біля одного з будинків. Це місце більше нагадувало сарай чи хлів, хоч і з білими стінами та прикрасами біля входу. Зіяд гукнув когось, і невдовзі на порозі з’явилася жінка в одязі пісочного кольору. Вона злякано подивилася на Зіяда, а потім побачила мене та скривилася.

- Навіщо вона мені? - спитала жінка.

- Наказ хана, - байдуже відповів Зіяд. Після цього чогрійка прибрала з тону гнів, але все ще опиралася:

- Вона чужоземка! Якщо вона прогнівить богів, то у мене кури подохнуть, павичи полисіють, ще й соколи осліпнуть.

- То ти хочеш прогнівити повелителя? - розізлився Зіяд. Жінка підтисла вуста, насупилася, але врешті решт махнула рукою:

- Якщо щось станеться, я скажу, що то ви мені її підкинули. Вона мене хоч розуміє?

- Розуміє, - відгукнувся Зіяд. Він вирішив, що зробив достатньо і вирушив у справах. Енріке торкнувся мого ліктя, намагаючись підбадьорити, потім відвів погляд і рушив за чогрійцем.

- Іди сюди. Як там тебе… Іди, - жінка дивилася на мене, як на нерозумну тварину, не знаючи що і казати. Зітхнувши, я попросила у Шели терпіння і сил, хоч і не знала чи почує вона мене звідси. А потім рушила за жінкою углиб приміщення.