Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Ніхто не збирався розв'язувати мені руки. Один з охоронців ривком підняв мене на ноги та підштовхнув до жіночої половини кімнати. Чогрійки нагороджували мене поглядами, якими справді могли дивитися на мишу, що вибігла зі своєї нори в обідню пору і стала безсовісно їсти з їхньої тарілки.

Жінка, яку назвали Ділара, скривилася, оглянувши мене. Я помітила через тонку тканину, яка прикривала її ніс та підборіддя, як вона стиснула губи. Але все ж таки вона махнула мені рукою, ніби запрошувала йти за собою. Потім розвернулась і попрямувала до виходу. Інші жінки теж підіймалися на ноги та вирушали до виходу.

Я намагалася йти за Діларою, але мене відштовхнула жінка у синьому вбранні. Вона навіть не глянула в мій бік, просто пройшла вперед, мов відмахнулася від комахи. Я ледве змогла зберегти рівновагу, спостерігаючи як решта чогрійок поважно проходять повз.

Усередині мене стрімко спалахнув гнів. Я все ще вважала себе аристократкою. Мені було гидко від свого нинішнього стану та вигляду. І мені не подобалися погляди цих жінок, які зараз опинилися у вигіднішому становищі.

Але мотузка, що туго обіймала мої зап'ястя, миттєво погасила полум'я обурення, як відро крижаної води. Вона нагадала, що я лише бранка і моє життя зараз залежить лише від настрою хана.

Тому я дочекалася доки всі жінки вийдуть і пішла за ними.

За дверима опинився довгий світлий коридор. Підлогу устилав білий камінь, а великі вікна без скла та віконниць вражали своїми розмірами та пропускали всередину багато світла.

- Як гадаєте, вона добре знає нашу мову? - запитала дівчина в бузковій сукні, знімаючи з обличчя тканину. Вона глянула на мене через плече, дозволивши побачити гарний профіль, довгі лялькові вії та пухкі губи.

- Не думаю, - відповіла жінка у синьому, яка раніше відштовхнула мене з дороги. Вона відкинула вуаль і показала довгий кривий ніс. Вона була значно старша за інших дівчат. Вона показово ігнорувала мене, говорячи низьким грубим голосом. - Подивись яка вона брудна. Справжня варварка. Має жахливий вигляд.

- А якою б ти була після довгої та важкої дороги? - червонувато-коричневе густе волосся, що нагадало мені своїм кольором бронзу, розсипалося по плечах високої красуні. Вона глянула на мене світло-блакитними очима, які надто вибивалися з її образу, яскраво контрастуючи зі смаглявою шкірою та темними бровами.

- Ділара, забирай її, - норовливо промовила дівчина в жовтому вбранні. І щось у її голосі змусило мене придивитися уважніше. Я навіть не відразу зрозуміла, що повернула голову і відверто розглядаю наложницю. Першим в око впав її великий живіт. Молода жінка ось-ось мала народити. От тільки її тендітна статура і вузькі стегна викликали в мене побоювання.

Але було ще щось, що не дозволило мені одразу відвернутися. Я насупилась, коли дівчина зірвала з себе тканину. Очі її гарячково блищали, а смаглява від природи шкіра здавалася надто блідою. До того ж дихання дівчини було хрипким та нерівним. Здається, вона нездорова.

Але окрім мене на це, здається, ніхто не звертав уваги.

- Мені не потрібні служниці, - огризнулася Ділара.

- Така нікому не потрібна, - озвалася жінка в синьому. Вона дивилася на Ділару з неприхованою ворожістю. І вимовляла слова, насолоджуючись своєю зловтіхою: - Але саме твій брат її привіз. А хан сказав тобі її забрати.

Почувши це, Ділара різко зупинилася й обернулася. Вона підвела голову і гнівно глянула на опонентку.

- І навіщо мені її забирати? Щоб хтось із вас отруїв її та підставив мене?

- Кому ти потрібна, Ділара? - обурилася жінка у синьому, але навіть мені було зрозуміло, що такий варіант справді розглядався. І від цього мені стало ще страшніше. Отже, я можу померти не лише за наказом хана, а й через забаганку його жінок.

- Ну звичайно нікому з вас, - їдко відповіла Ділара. Вона обвела завмерлих жінок роздратованим поглядом: - Ще раз повторюю: мені не потрібна служниця.

- Навіщо ви розвели стільки галасу? - красуня з волоссям кольору бронзи підійшла ближче до Ділари. Потім повернулась у мій бік. Оглянула мене, ніби прицінювалася до товару, а потім сказала: - Відправте її до пташника.

Після цього вона розвернулася і першою пішла вперед. Інші жінки поспішили за нею, обминаючи Ділару.

Я зустріла погляд темних очей. Ділара цокнула язиком і повторила жест рукою, запрошуючи слідувати за нею. Жінки повернули праворуч, а Ділара обрала протилежний напрямок, виводячи мене з будівлі.

Опинившись зовні, я мало не заплуталася у власних ногах, задивившись на затишний дворик. Все тут здалося мені нереальним. Мене оточували одноповерхові будинки з білими стінами та червоними вигнутими дахами. Замість звичних вікон тут були великі прямокутні отвори у стінах. Не було в них скла і за бажання туди могли б заскочити одразу три вбивці. У центрі квадратного дворика росло дерево, яке акуратно підстригли, а довкола виклали гарне каміння.

Ділара повела мене вперед. Нам зустрічалися дівчата в однакових костюмах пісочного кольору. Вони кланялися Діларі, а на мене відверто вирячалися.

На території палацу було дуже чисто та красиво. Ось тільки палацу в моєму розумінні тут не було. Ми йшли повз одноманітні будинки. Кожен з них вражав мене то дерев'яними колонами, на яких вирізали незрозумілі візерунки, то позолоченими прикрасами, то кованими з темного металу декоративними парканчиками.

Тут вирувало життя. Служниці носили білизну та продукти. Повз нас пробігла дівчинка, тримаючи в руці не обскублену курку. Чоловіків було замало. Я помітила всього двох воїнів, але нарахувала ще п'ятьох юнаків, які ходили у темно-синіх халатах та у круглих шапочках без полів.

Коли з-за рогу нам назустріч вийшли Зіяд та Енріке, я ледь не скрикнула від полегшення.

Зіяд заговорив із сестрою на незрозумілому мені діалекті та вказав у мій бік. Я встигла подумати, що не збагну нічого з їхньої розмови, але Ділара раптово розлютилася: