Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Мене, можливо, пропустять. Принаймні я спробую пройти. Іншого виходу немає.

— Але це безумство, — сказала вона. — З тобою славні та доблесні витязі, котрих треба вести не в пітьму, а на війну, де бракує воїнів. Благаю тебе, залишайся, поїдеш із моїм братом; ти розрадиш наші серця та відродиш надію.

— Це не безумство, — відповів він, — бо я ступаю на шлях, мені призначений. А мої супутники йдуть зі мною добровільно; якщо ж вони захочуть залишитись і піти в похід із рогіримами — ніхто їх не триматиме. Та я піду Стежиною Мертвих, навіть сам, якщо доведеться.

Далі вони мовчали, вечеряли в тиші; та Еовіна не зводила очей із Араґорна, і було видно, як вона страждає. Нарешті всі підвелися з-за столу, вклонилися, подякували господині й пішли спати.

Але коли Араґорн підійшов до намету, який йому відвели разом із Ґімлі та Леґоласом, його покликала панна Еовіна. Він обернувся й ніби побачив сяйво вночі, бо вона була вдягнута у біле; очі її палали.

— Араґорне, — сказала вона, — навіщо ти ступаєш на цей пропащий шлях?

— Бо мушу. Тільки так я можу виконати свій обов'язок у війні зі Сауроном. Я не шукаю небезпечних шляхів, Еовіно. Якби я прислухався до свого серця, то гуляв би на Півночі, у прекрасних долинах Рівендолу.

Вона помовчала, ніби обдумуючи його слова. Тоді раптом поклала долоню на його руку.

— Ти суворий і рішучий, — сказала вона. — Такі, як ти, завойовують славу, — вона замовкла. — Володарю, — продовжила, — якщо ти мусиш іти, то дозволь мені вирушити разом із тобою. Мені набридло ховатись у горах, я прагну битви та небезпек.

— Твій обов'язок — бути з твоїм народом.

— Скільки можна нагадувати мені про обов'язок! — вигукнула вона. — Хіба я не з роду Еорла, хіба я не воїн, а нянька? Уже досить я піклувалася про немічного старого. Тепер, коли він міцно стоїть на ногах, хіба не можу я жити так, як хочу?

— Мало хто робить це з честю. А ти, панно, — хіба ти не пообіцяла піклуватися про свій народ до повернення його правителя? Якби замість тебе обрали котрогось маршала чи капітана, він не міг би залишити пост, незалежно від того, втомився чи ні.

— Чи ж завжди обиратимуть мене? — гірко спитала вона. — Чи завжди мені залишатись удома, поки вони здобувають славу, і турбуватися про їжу та постіль, коли вони повертаються?

— Може трапитися так, що не повернеться ніхто. Тоді знадобиться мужність без слави, бо ніхто не пам'ятатиме про подвиги останніх захисників рідного дому. Однак подвиги не стануть менш доблесними через те, що вони не уславлені.

І вона відповіла:

— Насправді ти говориш тільки одне: ти — жінка, твоє місце — вдома. А коли чоловіки загинуть у славнім бою, можеш навіть згоріти у власному домі, бо чоловікам він уже не потрібен. Я — з роду Еорла, а не служниця. Я їжджу верхи, володію мечем, не боюся ні болю, ні смерті.

— А чого боїшся? — запитав він.

— Клітки. Сидіти за ґратами, аж доки з роками не звикну, й усі надії на здійснення великих подвигів розвіються.

— І водночас ти відраджуєш мене ступати на обраний мною шлях, бо він небезпечний?

— Радити іншим можна. Однак я не прошу тебе тікати від небезпеки, а пропоную їхати на війну, де мечем ти здобудеш перемогу та славу. Я би не хотіла, щоби даремно гинуло високе та досконале.

— Я теж не хотів би. Тому кажу тобі, панно: залишайся! На Півдні тобі робити нічого.

— Як і твоїм супутникам. Вони їдуть із тобою лише тому, що не хочуть із тобою розлучатися… бо люблять тебе!

Вона обернулась і зникла в темряві.

Небо посвітлішало, хоча сонце ще не піднялося над високими хребтами на сході, коли Араґорн наказав рушати. Загін уже сів на коней і він теж саме збирався скочити в сідло, коли панна Еовіна прийшла попрощатися. Вона була вдягнута як вершник, перепоясана мечем. У руці тримала келих із вином і, зробивши ковток, побажала всім щасливої дороги; а тоді вона передала келих Араґорну, він випив і сказав:

— Прощавай, панно Рогану! П'ю за щастя твого роду, твоє та всього народу. Перекажи братові: пройшовши через темряву, ми ще, можливо, зустрінемося.

Ґімлі та Леґоласові, які стояли поряд, здалося, що на очі їй навернулися сльози — тим більш гіркі, що дівчина була така сувора та горда. Але вона сказала:

— Араґорне, ти їдеш?

— Їду, — відповів він.

— І не дозволиш мені їхати з вами, як я просила?

— Не дозволю, панно. Бо не маю на це права без дозволу короля і твого брата, а вони повернуться лише завтра. У мене ж на рахунку кожна година, навіть хвилина. Прощавай!

Тоді вона впала на коліна і мовила:

— Я благаю тебе!

— Ні, панно, — сказав він і, взявши за руку, підняв її.

Тоді поцілував їй руку, скочив у сідло і поїхав, не озираючись; і лише ті, хто його добре знав і був поруч, розуміли, як йому боляче.

Еовіна стояла, мов статуя, стиснувши опущені долоні, й дивилася, як вершники зникають у тіні чорного Двіморбергу, Гори Привидів, у якій були Ворота Мертвих. Коли вони зникли з очей, вона обернулась і, спотикаючись, мов сліпа, пішла до себе в намет. Але ніхто з її людей не бачив цього прощання, бо всі зі страху поховались і чекали, коли розвидніється й відчайдушні чужинці заберуться.

І хтось казав:

— Це — ельфійці. Нехай ідуть собі, куди їм судилось, у темні місця, і не повертаються. Часи і без них важкі.

Вони їхали в сірій напівтемряві, бо сонце ще не піднялося над чорними хребтами Гори Привидів. Коли проїжджали між рядами стародавніх брил, їх охопив страх, і так вони вступили до Дімгольту. Там, під тінню темних дерев, де навіть Леґоласові було моторошно, вони натрапили на улоговину біля підніжжя гори, і просто посеред стежки стояв здоровенний камінь, ніби перст долі.

— Аж кров похолола, — сказав Ґімлі, та ніхто не відгукнувся, і його голос поглинув вологий килим хвої.

Коні задкували перед загрозливим каменем, і вершники спішувались і вели їх за вуздечки. Нарешті зійшли на дно провалля; перед ними здіймалася прямовисна скеля, а у скелі пащею ночі відкривалися Темні Ворота. Знаки та літери, висічені на широкій арці, в сутінках було важко розібрати; і страх сірим туманом сочився із Воріт.

Загін зупинився, й тільки серце Леґоласа не здригнулося, бо привиди людей його не жахали.