Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Однак сила його величезна, — сказав Ґімлі, — і тепер він іще швидше завдасть удару.

— Поквапливий удар часто не влучає в ціль, — зазначив Араґорн. — Ми повинні піти в наступ, а не чекати, поки вдарить Ворог. Розумієте, друзі мої, коли я здолав Камінь, мені багато чого відкрилося. Я побачив, що з півдня на Ґондор насувається серйозна небезпека, яка відтягне великі сили від оборони Мінас-Тіріта. Якщо ми швидко не перепинимо шлях цій загрозі, днів за десять Місто буде втрачене.

— Значить, і буде втрачене, — мовив Ґімлі. — Яку ж допомогу туди відіслати, і як туди встигнути вчасно?

— Посилати нікого, тому я мушу йти сам. Але є тільки один шлях через гори, який приведе мене до узбережжя вчасно, доки ще не все втрачено. Це — Стежина Мертвих.

— Стежина Мертвих! — сказав Ґімлі. — Жахлива назва, і, як я помітив, роганцям не до вподоби. Чи можуть живі пройти тією стежкою і не загинути? А навіть якщо пройдемо, що кількоро нас протиставить цілій армії Мордору?

— Живі не ходили тією дорогою з часів появи тут рогіримів, — сказав Араґорн, — бо вона для них закрита. Але в цю темну годину спадкоємець Ісілдура може пройти, якщо наважиться. Ось послухайте! Сини Елронда з Рівендолу принесли мені ці слова від їхнього батька, наймудрішого знавця переказів: «Нехай Араґорн пригадає слова ясновидця, а ще — про Стежину Мертвих».

— А які слова ясновидця? — спитав Леґолас.

— Так говорив Мальбет Ясновидець із часів Арведуї, останнього короля у Форності:

Тінь над землею лягає предовга,

крила тьми летять на захід.

Здригнулась вежа; довкіл могил

королівських — фатум. Мертві

встають. Час настав клятвопорушників:

Ерех-камінь їх знову збере усіх,

звук рогу гірського почують там.

Чий буде ріг той? Виведе хто

із туманів мрячних народ забутий?

Нащадок тих, кому вони клялись —

його з Півночі лихо прикличе, —

до Стежини Мертвих крізь Браму пройде.

— Темною стежкою, це безсумнівно, — зітхнув Ґімлі, — але не темнішою за ці рядки.

— Якщо хочеш їх зрозуміти, тоді прошу тебе поїхати зі мною, — сказав Араґорн, — бо цією дорогою піду я. Але піду не радо, тільки потреба жене мене. Тому підете зі мною тільки з власної волі, бо там на вас чекають труднощі та великий страх, а може, і щось гірше.

— Я піду за тобою навіть Стежиною Мертвих, куди би вона не вела, — сказав Ґімлі.

— Я теж піду, — сказав Леґолас, — бо Мертвих я не боюся.

— Сподіваюся, що забутий народ не забув, як воювати, — зазначив Ґімлі, — інакше навіщо його турбувати.

— Це ми з'ясуємо, якщо доберемося до Ереху, — сказав Араґорн. — Вони зламали свою присягу воювати проти Саурона, а тепер повинні воювати, щоби її дотримати. На вершині Ереху стоїть чорний камінь, який привіз, говорять, Ісілдур із Нуменору; поставили його на пагорбі, й під ним вождь горян присягнув на вірність Ісілдурові в перші роки існування Ґондору. Та коли Саурон повернувся і його міць зросла, Ісілдур закликав горян дотримати слова, а ті відмовились — у Темні Роки вони поклонялися Сауронові.

Тоді Ісілдур сказав їхньому вождеві: «Ти будеш останнім вождем. І якщо Захід виявиться могутнішим за твого Чорного Пана, ось яке закляття накладаю я на тебе і на твій народ: не знати вам спокою, доки не виконаєте присяги. Бо ця війна триватиме незліченні роки, і наприкінці її вас знову покличуть». І вони втекли від гніву Ісілдура і не наважилися вийти на війну на боці Саурона; вони сховались у горах, відцуралися від інших людей і поступово вимерли на гірських пустищах. І жах Безсонних Мертвих висить над пагорбом Ерех і всюди, де ховався цей народ. Але я мушу пройти цим шляхом, адже ніхто зі живих мені не допоможе.

Він підвівся.

— Уперед! — вигукнув він, видобув меча з піхов, і той зблиснув у напівтемряві зали. — До Ерех-каменя! Я ступаю на Стежину Мертвих. Хто відважний — за мною!

Леґолас і Ґімлі не відповіли, просто встали і вийшли за Араґорном. На лузі чекали слідопити в каптурах, стримані та мовчазні. Леґолас і Ґімлі сіли на свого коня. Араґорн скочив на Рогерина. Тоді Галбарад засурмив у великий ріг, і луна його прокотилася Гельмовим Яром: вершники бурею помчали вниз ущелиною, а їм услід захоплено дивилися зі стін фортеці та валу.

Поки Теоден поволі пробирався гірськими стежками, Сірий Загін промчав по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едораса; трохи перепочивши, вони рушили далі й у сутінках прибули до Гірського Скиту.

Панна Еовіна радо зустріла їх; таких мужніх витязів, як дунадани та прекрасні сини Елронда, вона ще не бачила, та очей не зводила з Араґорна. А за вечерею вони розмовляли, і їй розповіли про все, що трапилося відколи від'їхав Теоден, адже до неї доходили тільки стислі звістки; і коли вона слухала про битву при Гельмовому Ярі та про цілковитий розгром ворогів, про атаку Теодена та його дружини, очі її сяяли.

Нарешті вона сказала:

— Панове, ви потомились, і вам час відпочити. Сьогодні ми нашвидкоруч приготували вам такі-сякі ліжка, а завтра знайдемо краще помешкання.

Та Араґорн відповів:

— Не треба, панно, не турбуйся про нас! Нам би лише переночувати, а завтра поснідати — цього досить. Бо я надзвичайно поспішаю, і вдосвіта ми вирушаємо.

Вона посміхнулась і сказала:

— Тоді це дуже гарно з твого боку, володарю, звернувши з дороги, проїхати стільки миль для того, щоби принести звістки Еовіні та розрадити її у вигнанні!

— Справді, ніхто не вважав би таку подорож даремною, — відповів Араґорн, — проте, панно, я не прибув би сюди, якби шлях мій не пролягав через Гірський Скит.

І вона відповіла так, наче їй не сподобалося почуте:

— Отже, ти збився з дороги, бо з цієї долини нема виходу ні на схід, ані на південь; тобі треба вертатися назад.

— Ні, панно, я не збився з дороги, адже я мандрував цим краєм іще задовго до того, як ти народилася йому на втіху. З цієї долини веде дорога, і нею я поїду. Завтра я ступлю на Стежину Мертвих.

І вона подивилася на нього приголомшено, і обличчя її зблідло, і не промовила вона ні слова, й усі довкола мовчали.

— Значить, Араґорне, — сказала вона нарешті, — ти шукаєш смерті? На