Меч приречення - Анджей Сапковський

— Помиляєшся, зрозумів. Але я навмисне кажу лише про емоції Єнни. Бо ти відьми́н і не можеш відчувати жодних емоцій. Не хочеш виконати мого прохання, бо тобі здається, що вона для тебе важлива, думаєш, що… Геральте, ти з нею лише тому, що вона цього хоче, і будеш з нею стільки, скільки вона захоче. А те, що ти відчуваєш, — це проекція її емоцій, зацікавлення, яке вона проявляє щодо тебе. На всіх демонів Глибин, Геральте, ти не дитина, знаєш, хто ти такий. Ти мутант. Не зрозумій мене хибно, я не кажу це, щоб тебе образити чи зневажити. Констатую факт. Ти мутант, а однією з фундаментальних рис твоєї мутації є повна невразливість щодо емоцій. Таким тебе створили, щоб ти міг виконувати своє ремесло. Розумієш? Ти не можеш нічого відчувати. Те, що ти вважаєш почуттями, — це клітинна пам’ять, соматична, якщо ти розумієш значення цього слова.

— Уяви собі, що розумію.

— Тим краще. Отож послухай. Я попрошу в тебе таке, що можу попросити у відьми́на, а в людини ні. З відьми́ном я щирий, із людиною не міг би собі цього дозволити. Геральте, я хочу дати Єнні розуміння та стабілізацію, почуття і щастя. Чи ти можеш, поклавши руку на серце, заявити те саме? Ні, не можеш. Для тебе ці слова нічого не означають. Ти волочишся за Єнною, тішачись, мов дитина, тимчасовою симпатією, яку вона тобі виявляє. Як здичавілий кіт, що в нього всі кидають камінням, задоволено муркаєш, бо от, знайшовся хтось, хто не боїться тебе погладити. Розумієш, що я маю на увазі? Ох, знаю, що розумієш, ти не дурень, це ясно. Отож сам бачиш, що не маєш права мені відмовляти, коли я ґречно прошу.

— Я маю таке саме право відмовляти, — процідив Геральт, — як ти просити, і тим наші права одне одного анулюють, повертаємось до вихідної точки, а ця точка така: Єн, мабуть, не вельми переймаючись моєю мутацією та її наслідками, нині зі мною. Ти їй освідчився, твоє право. Вона сказала, що подумає? Її право. Тобі здається, що я заважаю їй прийняти рішення? Що вона вагається? Що я є причиною її вагання? А це вже моє право. Якщо вагається, то, либонь, усе-таки має для цього причини. Мабуть, я все-таки щось їй даю, хоча, можливо, бракне для цього слів у відьми́нському словнику.

— Послухай…

— Ні. Це ти мене послухай. Ти кажеш, що колись вона була з тобою? Хтозна, може, це не я, а ти був для неї швидкоплинним романчиком, капризом, нестримною емоцією, такою типовою для неї? Істредде, я не можу навіть виключити, чи вона не трактувала тебе тоді виключно інструментально. Це, пане чародію, неможливо виключити тільки на підставі розмови. При таких обставинах, як мені здається, інструмент буває важливішим від декламацій.

Істредд навіть не здригнувся, навіть не стиснув щелеп. Геральт був вражений його витримкою. Все-таки мовчання, яке затягнулося, здається, підказувало, що постріл виявився влучним.

— Ти граєшся словами, — врешті сказав чародій. — Упиваєшся ними. Хочеш замінити словами нормальні людські почуття, яких у тебе немає. Твої слова не виражають почуттів, це лише звуки, які видає отой череп, коли по ньому стукнути. Бо ти так само порожній, як той череп. Ти не маєш права…

— Припини, — різко перебив Геральт, можливо, надто різко. — Припини так вперто обмежувати мене у правах, мені це обридло, чуєш? Я тобі сказав, що наші права рівні. Ні, до ясної холери, мої більші.

— Справді? — чародій ледь зблід, що справило Геральтові невимовну приємність. — А чого б це?

Відьми́н на мить замислився і вирішив добити його.

— Того, — відпалив, — що вчора вночі вона кохалася зі мною, а не з тобою.

Істредд притягнув черепа до себе, погладив його. На подив Геральта, його рука навіть не затремтіла.

— На твою думку, це дає якісь права?

— Лише одне. Право робити висновки.

— Ага, — повільно сказав чародій. — Гаразд. Як бажаєш. Зі мною вона кохалася сьогодні перед полуднем. Роби висновки, маєш право. Я вже зробив.

Мовчання тривало довго. Геральт відчайдушно шукав слова. Не знайшов. Ніяких.

— Шкода мови, — сказав урешті, встаючи, лютий на себе, бо це прозвучало грубо й по-дурному. — Я йду.

— Йди к бісу, — відповів Істредд так само грубо, не дивлячись на нього.

V

Коли вона увійшла, він лежав на ліжку, вдягнений, з руками, підкладеними під карк. Вдавав, наче дивиться в стелю. Дивився на неї.

Єнніфер повільно зачинила за собою двері. Була гарною. Яка ж вона гарна, подумав. Усе в ній гарне. І грізне. Ці її барви, контраст чорного й білого. Краса і погроза. Її гайворонськи чорні природні кучері. Чіткі вилиці, зазначені зморшкою, яку посмішка, — коли вона вважатиме доцільним посміхнутися, — творить біля губ, чудово вузьких і блідих під помадою. Її брови, чудово неправильні, коли змиває вуглик, яким підкреслює їх удень. Її ніс, чудово задовгий. Її дрібні долоні, чудово нервові, неспокійні й талановиті. Талія, тонка і гнучка, підкреслена надміру стягнутим пояском. Стрункі ноги, які під час руху надають округлих форм чорній спідниці. Гарна.

Мовчки сіла біля столу, сперла підборіддя на переплетених долонях.

— Ну гаразд, починаємо, — сказала. — Це надто довге, повне драматизму мовчання є, на мою думку, надто банальним. Залагодьмо це. Вставай із ліжка й не витріщайся на стелю з ображеною міною. Ситуація доволі дурна і нема сенсу робити її ще дурнішою. Кажу тобі, вставай.

Він слухняно встав, не зволікаючи, сів верхи на дзиґлику навпроти. Вона не уникала його погляду. Він міг на щось сподіватися.

— Як я казала, залагодьмо це, залагодьмо це швидко. Щоб не ставити тебе в незручне становище, я відразу відповім на всі питання, навіть не мусиш їх задавати. Так, це правда, їдучи з тобою до Aedd Gynvael, я їхала до Істредда і знала, що, зустрівшись, піду з ним до ліжка. Я не передбачала, що це вийде наяв, що ви хвалитиметесь одне одному. Я знаю, як ти зараз почуваєшся, і мені неприємно з цієї причини. Але ні, я не маю почуття провини.

Він мовчав.

Єнніфер струснула головою, її блискучі чорні кучері каскадом спливли з плеча.

— Геральте, озвися.

— Він… — кашлянув. — Він називав тебе Єнною.

— Так, — вона не опустила очей. — А я кажу до нього Валь. Це його ім’я. Істредд — прізвисько. Я багато років знаю його, Геральте. Він дуже близький мені. Не дивись так на мене. Ти теж мені близький. І в цьому весь клопіт.

— Ти обдумуєш, чи прийняти його пропозицію?

— Щоб ти знав, обдумую. Я ж тобі казала, ми