Меч приречення - Анджей Сапковський
— Істредде, — урвав незручне мовчання. — Я прийшов сюди, бо хотів побачитися з Єнніфер. Хоча я її не застав, ти запросив мене увійти. На розмову. Про що? Про голоту, яка намагається зламати вашу монополію на користання магією? Знаю, що до тієї голоти ти зараховуєш також і мене. Це для мене не новина. Якусь хвилину я мав враження, що ти виявишся не таким, як твої конфратри, що часто розпочинали зі мною серйозні розмови лише для того, аби сповістити, як вони мене не люблять.
— Я не маю заміру просити пробачення за моїх, як ти висловився, конфратрів, — спокійно відповів чародій. — Я їх розумію, бо, подібно до них, щоб здобути сяку-таку вправність у чорнокнижництві, мусив тяжко напрацюватися. Ще зовсім дітваком, коли мої однолітки бігали полями з луками, ловили рибу або грали в чіт та лишку, я сліпав над манускриптами. Від кам’яної підлоги у вежі мені кості ламало, а суглоби крутило, очевидячки, влітку, бо взимку іній на зубах тріщав. Від куряви зі старих сувоїв та книг я так кашляв, аж очі на лоба лізли, а мій учитель, старий Рудскелде, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене по спині нагайкою, видно, вважаючи, що інакше я не матиму задовільного поступу в науці. Ні воячки я не зажив, ні дівчат, ні пива у найкращі роки, коли всі ці розваги найкраще смакують.
— Але ж бідося, — скривився відьми́н. — Справді, душу сум огортає.
— Навіщо ця іронія? Я намагаюся тобі пояснити, чому чародії не вельми прихильні до сільських знахарів, заклиначів, мольфарів, сварливих баб та відьми́нів. Називай це як хочеш, хоча б звичайною заздрістю, але саме в цьому полягає причина антипатії. Нас сердить, коли ми бачимо магію, мистецтво, що його нас привчили сприймати як елітарне вміння, привілей найкращих та святу містерію, — в руках профанів та дилетантів. Навіть коли це жебрацька, нужденна і сміхотворна магія. Тому мої конфратри тебе не люблять. Правду кажучи, я теж тебе не люблю.
Геральтові обридла дискусія, обридли викрути, обридло прикре відчуття неспокою, схоже на слизняка, що повз по шиї та плечах. Глянув Істреддові просто в очі, затис пальці на краї стола.
— Йдеться про Єнніфер, правда?
Чародій підвів голову, легко стукаючи по черепі, що лежав на столі.
— Поздоровляю зі здогадкою, — сказав, витримуючи погляд відьми́на. — Мої ґратуляції. Так, ідеться про Єнніфер.
Геральт мовчав. Колись, багато-багато років тому, він, тоді молодий відьми́н, чекав у засідці на мантикору. І відчував, що мантикора наближається. Не бачив її, не чув. Але відчував. Досі не забув цього відчуття. А тепер почував достоту те саме.
— Твоя здогадливість, — вів далі чародій, — заощадить нам чимало часу, який забрали б дальші спроби висловлюватись натяками. А так — справа ясна.
Геральт не коментував.
— Моє близьке знайомство з Єнніфер, — продовжував Істредд, — є доволі давнім, відьми́не. Довгий час це було знайомство без зобов’язань, яке зводилося до більш чи менш тривалих, більш чи менш регулярних періодів спільного життя. Такого типу незобов’язуюче партнерство широко практикується серед людей нашої професії. Але раптом це перестало мене задовольняти. Я зважився зробити їй пропозицію залишатися зі мною постійно.
— І що вона відповіла?
— Що подумає. Я дав їй час на роздуми. Знаю, що це для неї нелегке рішення.
— Нащо ти це мені кажеш, Істредде? Що керує тобою, окрім гідної поваги, але дивовижної щирості, такої рідкісної серед людей твоєї професії? Яку мету має твоя щирість?
— Прозаїчну, — зітхнув чародій. — Бачиш, саме ти утруднюєш Єнніфер прийняття рішення. Отож я прошу тебе, щоб ти зволив піти. Щоб зник із її життя, перестав заважати. Коротко: щоб забрався до дідька. Найкраще тихцем і не прощаючись, що, як вона мені зізналася, ти зазвичай і робиш.
— Справді, — Геральт вимушено посміхнувся. — Твоя прямолінійна щирість вводить мене у все більше остовпіння. Я всього міг сподіватися, але не такого прохання. Чи не вважаєш, що, замість прохати, слід було радше гримнути мене з-за рогу кульовою блискавкою? Не було б перешкоди, була б дещиця сажі, яку довелося б зчистити зі стіни. Спосіб і легший, і певніший. Бо, бачиш, прохання можна відхилити, а кульову блискавку — ні.
— Я не беру до уваги можливості відмови.
— Чому? Бо це дивне прохання є нічим іншим, як пересторогою, що випереджає блискавку або інше веселе заклинання? Чи, може, вона має бути підпертою дзвінкими аргументами? Сумою, що приголомшить жадібного відьми́на? І скільки ж ти заміряєш мені заплатити, щоб я забрався з дороги, яка веде до твого щастя?
Чародій перестав стукати по черепу, поклав на нього долоню, затис пальці. Геральт помітив, що кісточки на цих пальцях побіліли.
— Я не мав заміру образити тебе подібною пропозицією, — сказав. — Я був далеким від цього. Але… якщо… Геральте, я чародій і несогірший. Не збираюся хвалитися всемогутністю, але багато з твоїх бажань, якби ти захотів їх висловити, я міг би здійснити. Деякі ось так само легко.
Махнув рукою, недбало, наче проганяючи комара. В повітрі над столом раптом зароїлося від казково барвистих метеликів-аполлонів.
— Моє бажання, Істредде, — процідив відьми́н, відганяючи комах, що тріпотіли біля обличчя, — це щоб ти перестав пхатися між мною та Єнніфер. Мене мало обходять пропозиції, які ти їй робиш. Ти міг їй освідчитись, коли вона була з тобою. Раніше. Бо раніше було раніше, а тепер є тепер. Тепер вона зі мною. Я мушу відійти, полегшити тобі справу? Відмовляюся. Не тільки не допоможу тобі, а, в міру моїх скромних можливостей, заважатиму. Як бачиш, я не поступаюся тобі щодо щирості.
— Ти не вправі мені відмовляти. Не ти.
— За кого ти мене маєш, Істредде?
Чародій глянув йому просто в очі, перехиляючись через стіл.
— За її швидкоплинний романчик. За миттєве захоплення, у кращому разі — за примху, пригоду, яких у Єнни були сотні, бо Єнна любить гратися емоціями, вона імпульсивна, а її капризи непередбачувані. Ось чим я тебе вважаю, бо, замінивши з тобою кілька слів, відкидаю можливість, щоб вона трактувала тебе виключно інструментально. А повір мені, — це з нею трапляється доволі часто.
— Ти
