Меч приречення - Анджей Сапковський

— На ’кий біс вам хтось такий, як Цикада, старосто? Тут аж так небезпечно?

— Безпечно, бо я плачу Цикаді. — Гербольт засміявся. — Слава його далеко сягає і це мені на руку. Бачиш, Aedd Gynvael та інші міста в долині Тойни підлягають намісникам із Ракверліну. А намісники останнім часом щосезону змінюються. Зрештою, невідомо, нащо, бо й так кожен другий як не півельф, то чвертьельф, клята кров і порода, все злеє від ельфів.

Геральт не додав, що теж від візників, бо жарт, хоч відомий, не всіх смішив.

— Кожен новий намісник, — вів далі напушений Гербольт, — починає з того, що усуває бурмістрів та старост старого режиму, аби розсадити на стільцях своїх кревних і знайомих. Але після того, що Цикада влаштував колись посланцям одного намісника, ніхто вже не пробує зіпхнути мене з посади і от так зробився я собі найстаршим старостою найстаршого режиму, вже й не тямлю, якого. Ну, але ми тут бла-бла-бла, а жила опала, як звикла казати моя, хай на тім світі царствує, перша жона. Переходьмо до речі. То що там за гад заліг на нашому смітнику?

— Цойгл.

— Я зроду про щось таке не чув. Думаю, вже вбитий?

— Уже убитий.

— І скільки це коштуватиме міській касі? Сімдесят?

— Сто.

— Ну, ну, пане відьми́не! Ви, мабуть, блекоти об’їлися. Сто марок за якогось черв’яка з купи гівна?

— Черв’як чи ні, пане старосто, а самі ви казали, що восьмеро людей зажер.

— Людей? Ще чого! Як мене сповістили, страховище з’їло старого Закорка, славного з того, що ніколи не просихав, і ще якусь стару бабу з передмістя та кількоро дітей перевізника Сулірада, що не швидко виявили, бо Сулірад сам не знає, скільки в нього дітей, надто хутко їх робить, щоб міг полічити. Теж мені люди! Вісімдесят.

— Коли б я цойгла не вбив, міг би когось значнішого зжерти. Даймо на те, аптекаря. І в кого б ви тоді брали мазь на пранці[18]? Сто.

— Сто марок — це купа грошви. Не знаю, чи я б дав стільки за дев’ятиголову гідру. Вісімдесят п’ять.

— Сто, пане Гербольте. Зважте, що, хоч не була то дев’ятиголова гідра, то все ж ніхто з тутешніх, славутнього Цикаду не виключаючи, якось не впорався з цойглом.

— Бо ніхто з тутешніх не звик бабратись у лайні та смітті. Моє останнє слово: дев’яносто.

— Сто.

— Дев’яносто п’ять, на демонів та дияволів!

— Згода.

— Ну, — Гербольт широко усміхнувся. — Домовились. Ти завжди так гарно торгуєшся, відьми́не?

— Ні, — Геральт не усміхався. — Радше рідко. Але я хотів зробити вам приємність, старосто.

— І зробив, бодай тебе грець, — зареготав Гербольт. — Гей, Пригрибку! Сюди! Книгу давай, і капшука, і відрахуй мені миттю дев’яносто марок.

— Мало бути дев’яносто п’ять.

— А податок?

Відьми́н стиха вилаявся. Староста поставив на квитку замашистий підпис, потім чистим кінцем пера поколупався у вусі.

— Сподіваюся, тепер на смітнику спокійно буде? Га, відьми́не?

— Повинно. Був лише один цойгл. Щоправда, міг устигнути розмножитися. Цойгли двостатеві, як слизняки.

— Що ти мені тут дуба смаленого правиш? — Гербольт зизо глянув на нього. — До розмноження треба двох, себто самця і самицю. Що, чи ті цойгли вилуплюються як блохи або миші, з гнилої соломи в сіннику? Кожен дурень знає, що нема мишаків і мишачи́х, всі вони однакові, всі вилуплюються самі з себе та з гнилої соломи.

— А слизняки з мокрого листя вилуплюються, — докинув секретар Пригрибок, усе ще зайнятий складанням монет у стовпчики.

— Це кожен знає, — згодився Геральт, приязно усміхаючись. — Слизняків і слизнячи́х немає. Є тільки листя. А хто думає інакше, той помиляється.

— Досить, — утяв староста, підозріливо дивлячись на нього. — Досить про черв’яків. Я питав, чи не може на тому смітнику знову щось завестися і, зі своєї ласки, відповідай коротко та ясно.

— Десь через місяць слід оглянути смітник, найкраще з собаками. Малі цойгли не є небезпечними.

— А ти не міг би це зробити, відьми́не? Щодо заплати домовимось.

— Ні, — Геральт узяв гроші з рук Пригрибка. — Я не маю наміру стирчати у вашому чарівному місті навіть тижня, не те що місяця.

— Цікаві ти речі правиш, — Гербольт криво посміхнувся, дивлячись йому просто в очі. — Присяйбі, цікаві. Бо я так думаю, що ти тут довше побудеш.

— І недобре думаєте, старосто.

— Та невже? Ти з цією чорною ворожкою сюди приїхав, як же її там, забувся… Гвіневер[19] наче. «Під осетром» із нею на стацію став. Кажуть, що в одній кімнаті.

— То й що?

— А те, що вона, коли до Aedd Gynvael завітає, то не так швидко виїжджає. А бувати то вона вже в нас бувала.

Пригрибок усміхнувся — широко, щербато і значущо. Гербольт далі дивився Геральтові в очі, без усмішки. Геральт теж усміхнувся, найпаскудніше, як умів.

— Я, зрештою, нічого не знаю, — староста відвів погляд і покрутив каблуком у землі. — І так воно мене обходить, як лайно псине. Але чародій Істредд, прошу пам’ятати, особа у нас поважна. Незамінна для міста, я б сказав, безцінна. Шанують його люди, і тутешні, та й інші теж. Ми в його чародійство носів не пхаємо, ані особливо ув інші його справи.

— Може, це й слушно, — погодився відьми́н. — А де він мешкає, якщо можна спитати?

— Не знаєш? Адже ж отут, бачиш той дім? Білий, високий, запхнутий між складом та цекхаузом, як, непричком, свічка в гузно. Але зараз його там не застанеш. Істредд недавно біля полуденного валу щось у землі викопав і риє тепер довкола, як кріт. Людей мені позаганяв до тих розкопів. Пішов я, питаю ґречно, чого ви, майстре, ямки ніби дитина копаєте, люди сміятися починають. Що там у тій землі є? А він глянув на мене, як на недоумка якого та й каже: «Історія». Що ще за історія, питаю. А він на те: «Історія людства. Відповіді на питання. На питання, що було, і на питання, що буде». Гівно тут було, я на те, неужитки, чагарник і вовкулаки, заким міста не побудували. А що буде залежить від того, кого у Ракверліні намісником призначать, знову якогось півельфа шолудивого. А в землі жодних історій нема, та й нічого нема, хіба хробаки, як комусь на рибу треба. І, думаєш, послухав? Де там. Далі копає. Як хочеш з ним побачитися, йди під полуденний вал.

— Еее, пане старосто, — порскнув Пригрибок. — Тепер-то він удома. Де