Меч приречення - Анджей Сапковський
— П’ю.
— Бачу. Я б хотів з тобою перебалакати. Ти тверезий?
— Як дитина.
— Я радий.
— Про що йдеться, Гербольте? Як ти бачиш, я зайнятий, — Геральт усміхнувся до служниці, що ставила на стіл черговий дзбан.
— Розійшовся поголос, — зморщився староста, — що ти і наш чародій умовилися порішити одне одного.
— Це наша справа. Моя і його. Не втручайтесь.
— Ні, це не ваша справа, — заперечив Гербольт. — Істредд нам потрібен, на другого чародія ми не спроможемось.
— То йдіть до святині та й помоліться за його перемогу.
— Не глузуй, ге, — буркнув староста. — І не вимудрюйся, ти, приблудо. На богів, коли б я не знав, що чародій мені цього не вибачить, вкинув би тебе до льоху, на саме дно ями, виволік за мури парою коней або звелів би Цикаді заколоти тебе як свиню. Та, на жаль, Істредд має бзіка на пункті честі й не дарував би мені цього. Знаю, що і ти б мені не дарував.
— Ну то й чудово складається, — відьми́н допив чергового кухля і сплюнув під стіл стебло соломи, яке впало до нього. — Поталанило мені, нічого казати. Вже все?
— Ні, — промовив Гербольт, витягаючи з-під плаща набитий мішок. — Ось тобі сто марок, відьми́не, забирай їх і сам забирайся з Aedd Gynyael. Забирайся звідси, найкраще негайно, у кожному разі, до сходу сонця. Я ж казав, що на другого чародія ми не спроможемося, тому не допущу, щоб наш ризикував життям у поєдинку з кимось таким, як ти, через дурну причину, через якусь…
Урвав, не закінчив, хоча відьми́н навіть не здригнувся.
— Забери з-за цього столу свою паскудну пику, Гербольте, — сказав Геральт. — А свої сто марок запхай собі в гузно. Відійди, бо недобре мені робиться на сам твій вигляд, ще трохи, і обблюю тебе від шапки до чижм.
Староста сховав мішка, поклав обидві долоні на стіл.
— Як ні, то ні, — промовив. — я хотів по-доброму, але як ні, то ні. Бийтеся, січіться, паліться, порозривайтеся на кусні через ту дівку, що розкладе ноги для кожного охочого. Думаю, Істредд з тобою впорається, ти найманий убивце, так що тільки халяви від тебе залишаться, але як ні, то я до тебе дорвуся, перш ніж його труп застигне, і всі кості тобі переламаю на тортурах. Жодного цілого місця на тобі не зостанеться, ти…
Не встиг прибрати долонь зі стола, рух відьми́на був надто швидким, вистрибуючи з-під стільниці, рука розмазалася в очах старости, а стилет з гуком застряг між його пальцями.
— Може, — шепнув відьми́н, затискаючи кулак на руків’ї стилета, вдивляючись в обличчя Гербольта, з якого відплинула кров. — Можливо, Істредд мене уб’є. Але якщо ні… Тоді я звідси піду, а ти, мерзенна шмато, не намагайся мене затримати, якщо не хочеш, щоб вулички вашого брудного містечка спінились від пасоки. Геть звідси!
— Пане старосто! Що діється? Гей, ти…
— Спокійно, Цикадо, — сказав Гербольт, повільно відводячи долоню, неквапом сунучи її по столі, далі від вістря стилету. — Нічого не трапилося. Нічого.
Цикада вклав у піхви напіввитягнутий меч. Геральт не дивився на нього. Не дивився на старосту, який виходив із шинку, а Цикада захищав його від плисаків та візників, що ледь трималися на ногах. Дивився на малого чоловічка з пацючим обличчям і чорними пронизливими очима, який сидів кількома столами далі.
Я схвильований, констатував зі здивуванням. Мої руки тремтять. Справді, мої руки тремтять. Те, що зі мною відбувається, є неймовірним. Невже це означає, що…
Так, подумав, дивлячись на чоловічка з пацючим обличчям. Мабуть, так.
Так треба, подумав.
Як холодно…
Встав.
Дивлячись на чоловічка, усміхнувся. Потім відхилив полу куртку, витягнув з набитого гаманця дві золоті монети, кинув їх на стіл. Монети брязнули, одна, котячись, ударилась об вістря стилету, що все ще стирчав у тесаному дереві.
VIII
Удар впав несподівано, палиця тихо свиснула в повітрі, так швидко, що мало бракувало, аби відьми́н не встиг закрити голову рефлекторно піднятою рукою, аби не встиг амортизувати удар еластичним вигином тіла. Відскочив, падаючи на коліно, перекотився через голову, став на ноги, відчув рух повітря, що відступало під новим замахом палиці, спритним піруетом уникнув удару, закрутився між дві постаті, які його оточували в темряві, сягнув під праву руку. По меч.
Він не мав меча.
Ніщо не викоренить із мене цих рефлексів, подумав він, м’яко відстрибуючи. Звичка? Клітинна пам’ять? Я мутант, реагую як мутант, подумав, падаючи знову на коліно, уникаючи удару, сягаючи за стилетом до халяви. Він не мав стилета.
Криво посміхнувся й дістав палицею по голові. Йому зблиснуло в очах, біль запроменів аж до кінчиків пальців. Упав, розслаблюючись, не перестаючи посміхатися.
Хтось звалився на нього, притискаючи до землі. Хтось інший зірвав йому з пояса гаманця. Він уловив оком відблиск ножа. Той, що клячав у нього на грудях, розірвав йому під шиєю кубрак, ухопився за ланцюжок, витягнув медальйона. І негайно ж випустив його з руки.
— На Баал-Зебута, — почув він сапання. — То відьмак. Характерник…
Другий вилаявся, тяжко дихаючи.
— Він не мав меча… Богове… Тьху, тьху, на пса вроки, на Зле… Змиваймося звідси, Радагасте! Не торкайся до нього, тьху, тьху!
Місяць на мить просвітив ріднучу хмару. Геральт побачив одразу над собою вихудле пацюче обличчя, малі чорні блискучі оченята. Почув тупіт ніг того другого, тупіт віддалявся, стихав у провулку, з якого смерділо котами і пригорілим жиром.
Чоловічок із пацючим обличчям повільно зняв коліно з його грудей.
— Наступного разу… — Геральт почув його виразний шепіт. — Наступного разу, як захочеш на себе руки наложити, відьмаку, не втягуй у це інших. Просто повісься у стайні на віжках.
IX
Вночі, видно, падав дощ.
Геральт вийшов зі стайні, протираючи очі, вичісуючи пальцями солому з волосся. Сонце, що сходило, блищало на мокрих дахах, золотило калюжі.
Відьми́н сплюнув, у роті йому було недобре, ґуля на голові нила тупим болем. На огорожі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапу.
— Киць, киць, котику, — сказав відьми́н. Кіт завмер, неприязно глянув на нього, поклав вуха по собі і засичав, показуючи іколка.
— Знаю, — Геральт кивнув головою. — Я теж тебе не люблю. Я просто жартував.
Неквапливими рухами сильно потягнув ослаблені застібки та пряжки куртки, вирівняв на собі складки
