Меч приречення - Анджей Сапковський

— Правильно вважаєш, — насилу сказала вона. — Обидва потрібні. Я помилялася, думаючи, що вистачить одного. Як дуже я помилялася, Геральте… До якої помилки призвела мене пиха королеви зими, певної своєї всемогутності. А є речі…, які неможливо здобути навіть магією. І є дари, яких не можна приймати, якщо ти не в стані відплатити за них… чимось рівноцінним. Інакше такий дар протече крізь пальці, розтане, наче друзка криги, стиснута в долоні. Залишаться тільки жаль, почуття втрати і кривди…

— Єн…

— Я чародійка, Геральте. Влада над матерією, яку я маю, є подарунком. Оплаченим подарунком. Я заплатила за нього… Усім, що в мене було. Нічого не зосталося.

Він мовчав. Чародійка тремтячою рукою протерла чоло.

— Я помилялася, — повторила. — Але я виправлю свою помилку. Емоції та почуття…

Торкнулася голови чорного боривітра. Птах нашорошився, безголосо відкриваючи кривого дзьоба.

— Емоції, примхи й обман, захоплення і гра. Почуття та їх відсутність… Подарунки, яких не можна приймати… Обман і правда. Що таке правда? Заперечення брехні? Чи ствердження факту? А якщо факт є брехнею, то що тоді правда? Хто повен почуттями, які торсають ним, а хто є порожньою оболонкою холодного черепа? Хто? Що є правдою, Геральте? Що таке правда?

— Я не знаю, Єн. Скажи мені.

— Ні, — сказала вона і опустила очі. Вперше. Ніколи досі він не бачив, щоб вона це робила. Ніколи.

— Ні, — повторила. — Не можу, Геральте. Не можу це тобі сказати. Це тобі скаже птах, що постав з дотику твоєї руки. Птаху? Що таке правда?

— Правда, — сказав боривітер, — це друзка криги.

VI

Хоча йому видавалося, що він несвідомо і без мети мандрує бічними вуличками, все ж раптом опинився біля південного муру, на розкопках, серед мережі рівчаків, що перетинали руїни біля кам’яної стіни, блукаючи зигзагами серед відкритих квадратів стародавніх фундаментів.

Істредд був там. У сорочці з закасаними рукавами та високих чоботях — покрикував на робітників, що розкопували мотиками смугасту стіну розкопу, наповненого різнобарвними шарами землі, глини та деревного вугілля. Збоку на дошках лежали почорнілі кості, черепки горщиків та інші предмети, нерозпізнавальні, проіржавілі, деформовані корозією.

Чародій одразу ж побачив його. Давши копачам кілька голосних наказів, вистрибнув із розкопу, підійшов, обтираючи руки об штани.

— Прошу, в чому річ? — спитав не надто чемно. Відьми́н, нерухомо стоячи перед ним, не відповідав. Працівники, вдаючи роботу, пильно спостерігали за ними і перешіптувалися.

— Від тебе аж б’є ненавистю. — Істредд скривився. — Питаю, в чому річ? Ти зважився? Де Єнна? Сподіваюся, що…

— Не надто сподівайся, Істредде.

— Ого, — промовив чародій. — Що ж це я чую в твоєму голосі? Чи правильно відчуваю?

— А що ж ти таке відчуваєш?

Істредд спер кулаки об стегна і з викликом зиркнув на відьми́на.

— Не дурімо один одного, Геральте, — сказав. — Ти мене ненавидиш і я тебе теж. Ти мене зневажив, кажучи про Єнніфер… знаєш, що. Я відповів тобі подібною зневагою. Ти заважаєш мені, а я тобі. Залагодьмо це по-чоловічому. Я не бачу іншого розв’язку. Ти ж для цього прийшов, правда?

— Так, — відповів Геральт, тручи чоло. — Ти маєш рацію, Істредде. Я для цього прийшов. Безперечно.

— Слушно. Так тягнутися не може. Я щойно сьогодні довідався, що Єнна вже кілька років кружляє між нами, наче ганчір’яний м’ячик. То вона зі мною, то з тобою. Втікає від мене, щоб шукати тебе, і навпаки. Інші, з якими вона буває у перервах, не рахуються. Рахуємось лише ми обидва. Так далі бути не може. Нас двоє, мусить зостатися один.

— Так… — повторив Геральт, не відриваючи руки від чола. — Так… Ти маєш рацію.

— У нашій самовпевненості, — вів далі чародій, — ми гадали, що Єнніфер, не вагаючись, вибере кращого. Ніхто з нас не сумнівався, хто стане цим кращим. Дійшло до того, що ми, немов шмаркачі, почали мірятися її прихильністю, і так само мало, як ті шмаркачі, розуміли, чим була ця прихильність і що означала. Думаю, що ти, подібно до мене, обдумав це і розумієш, наскільки ми обидва помилялися. Геральте, Єнна не має найменшого заміру вибирати між нами, навіть коли ми припустимо, що зуміла б вибрати. Що ж, ми змушені залагодити це замість неї. Бо я не маю наміру ділитися Єнною ні з ким, а те, що ти сюди прийшов, подібно свідчить про тебе. Геральте, ми її аж надто добре знаємо. Поки нас двоє, ніхто не може бути певним. Мусить зостатися один. Ти це зрозумів, правда?

— Правда, — промовив відьми́н, насилу рухаючи мертвіючими губами. — Правда — це друзка криги.

— Що?

— Нічого.

— Що з тобою відбувається? Ти хворий чи п’яний? Чи, може, перебрав відьми́нського зілля?

— Зі мною все гаразд. Щось… щось потрапило мені до ока. Істредде, мусить зостатися один. Так, я тому сюди прийшов. Безперечно.

— Я знав, — сказав чародій. — Знав, що ти прийдеш. Зрештою, буду з тобою щирим. Ти випередив мої наміри.

— Кульова блискавка? — мляво усміхнувся відьми́н. Істредд зморщив брови.

— Можливо, — сказав. — Можливо й кульова блискавка. Але напевно не з-за рогу. Чесно, обличчям до обличчя. Ти відьми́н, це вирівнює шанси. Ну, вирішуй, де й коли.

Геральт задумався. І вирішив.

— Отой майданчик… — вказав рукою. — Я проходив через нього.

— Знаю. Там криниця, зветься Зеленим Ключем.

— Отож, біля криниці. Так. Біля криниці… Завтра, о другій годині після сходу сонця.

— Добре. Я буду там вчасно.

Якусь хвилину вони стояли нерухомо, не дивлячись один на одного. Врешті чародій щось промимрив під носом, буцнув брилу глини і розбив її ударом каблука.

— Геральте?

— Що?

— Не почуваєшся по-дурному?

— Почуваюся по-дурному, — неохоче зізнався відьми́н.

— Мені відлягло від серця, — буркнув Істредд. — Бо я почуваюся як останній кретин. Ніколи не гадав, що битимуся з відьми́ном на смерть і життя через жінку.

— Я знаю, як ти почуваєшся, Істредде.

— Що ж…, — чародій вимушено посміхнувся. — Факт, що до цього дійшло, що я зважився на щось настільки суперечливе моїй натурі, свідчить… Що так треба.

— Я знаю, Істредде.

— Очевидячки, знаєш також, — той з нас, хто виживе, змушений буде прудко тікати і сховатися від Єнни на краю світу?

— Знаю.

— І, очевидячки, розраховуєш, що, коли вона охолоне від люті, можна буде до неї повернутися?

— Очевидячки.

— Ну то домовились, — чародій зробив рух, наче б хотів відвернутися, після хвилі вагання витягнув до нього руку. — До завтра, Геральте.

— До завтра, — відьми́н потис подану йому руку. — До завтра, Істредде.

VII

— Гей, відьми́не!

Геральт підняв голову з-над столу, на поверхні якого замислено розмазував розлите пиво у фантастичні візерунки.

— Нелегко було тебе знайти, — староста