Меч приречення - Анджей Сапковський
Ще раз глянув на сонце, звужуючи зіниці у вертикальні щілини. Гарний день, подумав. Гарний день для бою.
Зітхнув, плюнув і поволі пішов вуличкою вниз, вздовж мурів, що гостро пахли мокрим тиньком, вапняною заправою.
— Гей, чудасію!
Оглянувся. Цикада в товаристві трьох озброєних чолов’яг підозрілого вигляду сидів на стосі колод, складених уздовж валу. Встав, потягнувся, вийшов на середину вулиці, старанно оминаючи калюжі.
— Куди це? — спитав, опираючи вузькі долоні об обтяжений зброєю пояс.
— Не твоя справа.
— Щоби пояснити, староста, чарівник і все це засране місто так мене обходять, як торішній сніг, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Але мова про тебе, відьмаче. Ти до кінця цієї вулички не дійдеш. Чуєш? Я хочу перевірити, який ти в бою. Мені це спокою не дає. Кажу, стій.
— Забирайся мені з дороги.
— Стій! — вереснув Цикада, кладучи долоню на руків’ї меча. — Ти не зрозумів, про що я? Будемо битися! Я тебе викликаю! Зараз побачимо, хто ліпший!
Геральт знизав плечима, не сповільнюючи ходи.
— Викликаю тебе до бою! Чуєш, відміно? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому дорогу. — Чого чекаєш? Витягай залізо з ящера! Що, попіснів зі страху? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, що, як Істредд, грали ту твою відьму?
Геральт йшов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти задки. Чолов’яги, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, однак, ззаду, на відстані. Геральт чув, як болото квацяє їм під черевиками.
— Я тебе викликаю! — повторив Цикада, бліднучи й червоніючи навпереміну. — Чуєш, відьмацька заразо? Чого тобі ще? Плюнути в пику?
— Плюй собі.
Цикада затримався і справді набрав духу в груди, складаючи губи до плювка. Дивився відьми́нові в очі, а не на руки. І це було помилкою. Геральт, все ще не сповільнюючи ходи, блискавично вдарив його, не замахуючись, лише зігнувши коліна, кулаком у голчастій рукавиці. Вдарив у самі вуста, просто у викривлені губи. Губи Цикади луснули, вибухнули, як розчавлені вишні. Відьми́н згорбився і вдарив ще раз, у те саме місце, цього разу з короткого замаху, почуваючи, як разом із силою та розгоном удару з нього виходить лють. Цикада, обертаючись, з однією ногою в болоті, а іншою вгорі, вирвав кров’ю і плюснув у калюжу, долілиць. Відьми́н, чуючи за собою сичання клинка у піхвах, зупинився і плавно обернувся, з долонею на руків’ї меча.
— Ну, — сказав тремтячим від злості голосом. — Ну, прошу.
Той, хто добув зброю, дивися йому в очі. Якусь мить. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Повільно, тоді все швидше. Почувши це, чолов’яга з мечем теж відступив, безшумно рухаючи губами. Той, що був найдальше, відвернувся і побіг, розбризкуючи болото. Інші завмерли на місці, не намагалися підходити.
Цикада повернувся в болоті, підвівся, опираючись на лікті, забелькотів, кашлянув, виплюнув щось біле з чималою кількістю червоного. Проходячи повз нього, Геральт знічев’я копнув його в щоку, розбиваючи кістку вилиці, знову заштовхуючи в калюжу.
Пішов далі, не оглядаючись.
Істредд був уже біля криниці, стояв там, спершись об цембриння, об дерев’яну, зелену від моху обудову коловороту. При поясі мав меча. Гарного легкого терганського меча з напівзакритою гардою. Обкованим кінцем піхов меч опирався об блискучу халяву верхового чобота. На плечі чародія сидів нашорошений чорний птах.
Боривітер.
— Ти тут, відьми́не, — Істредд підставив боривітрові руку в рукавиці, легко й обережно посадив птаха на дашку над криницею.
— Я тут, Істредде.
— Не гадав, що ти прийдеш. Думав — ти виїхав.
— Я не виїхав.
Чародій невимушено й голосно засміявся, відкидаючи голову назад.
— Вона хотіла… хотіла нас урятувати, — сказав. — Обох. Геральте, це марно. Схрестімо клинки. Мусить зостатися один.
— Ти збираєшся битися мечем?
— І тебе це дивує? Адже ти теж збираєшся битися мечем. Нумо, ставай.
— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?
Чародій поблід, його уста нервово здригнулися.
— Кажу, ставай! — крикнув. — Не час на питання, час питань проминув. Настав час дій!
— Я хочу знати, — повільно промовив Геральт. — Хочу знати, чому меч. Хочу знати, чому й звідки взявся у тебе цей чорний боривітер. Я маю право це знати. Маю право на правду, Істредде.
— На правду? — гірко повторив чародій. — Що ж, може й маєш. Так, може й маєш. Наші права рівні. Боривітер, питаєш? Прилетів на світанку, мокрий від дощу. Приніс листа. Коротенького, я його напам’ять знаю. «Прощавай, Валю. Вибач. Є дарунки, яких не можна приймати, а в мені немає нічого, чим я могла б тобі віддячитись. І це правда, Валю. Правда — це друзка криги». Ну, Геральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався зі свого права?
Відьми́н повільно кивнув головою.
— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюсь зі свого. Бо я не беру цього листа до відома. Я не можу без неї… Вже волію… Ставай, до дідька!
Згорбився й витяг меча, — швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Боривітер заклекотів.
Відьми́н стояв нерухомо, опустивши руки.
— Чого ти чекаєш? — гаркнув чародій. Геральт повільно підняв голову, якусь мить дивився на нього, потім відвернувся.
— Ні, Істредде, — тихо сказав. — Прощавай.
— Що це має означати, до холери?
Геральт зупинився.
— Істредде, — кинув через плече. — Не втягуй у це інших. Коли вже мусиш, то повісься у стайні на віжках.
— Геральте! — крикнув чародій, а голос його раптом заламався, вдарив у вухо фальшивою недоброю нотою. — Я не зречуся! Вона від мене не втече! Я поїду за нею до Венгербергу, поїду за нею на край світу, знайду її! Ніколи не відмовлюся від неї! Знай про це!
— Прощавай, Істредде.
Він зайшов у провулок, жодного разу не озирнувшись. Йшов, не зважаючи на людей, які швидко сходили йому з дороги, на двері та віконниці, які поспішно зачиняли. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.
Думав про листа, який чекав на нього у корчмі.
Прискорив ходу. Знав, що в узголів’ї ліжка на нього чекає мокрий від дощу чорний боривітер із листом у закривленому дзьобі. Хотів якнайшвидше прочитати того листа.
Хоча знав його зміст.
Вічний вогонь
I
— Ти свинюко! Ти проклятий горлодере! Ти баламуте!
Зацікавлений Геральт потяг кобилу за ріг вулички. Не встиг ще виявити джерело криків, як до них додався глибокий і липко-скляний брязкіт. Слоїк вишневого варення, подумав відьми́н. Це такий звук видає слоїк вишневого
