Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

- Розкажіть мені про касти, - попросила я, коли ми зупинилися на ночівлю. Небо над степом вкрилося зірками. Їх візерунок відрізнявся від того, який я бачила з вікна Вомон–ле-Тіссен і цим навіював тугу, а тому я намагалася не дивитися вгору.

- Касти з’явилися у ханстві не так давно. Після об’єднання земель. І використовують їх зараз більше для того, щоб знати статус людини. Тут немає таких титулів та знатних родів, як у Ольдовії. Для них ваш титул герцогині чи баронеси не буде мати значення. А от якби ви належали до касти Раін, то усі знали б, що ви дочка правителя краю, або прославленого полководця і можете стати дружиною дуже заможного чоловіка. А от якби ви належали до касти Дунір, то на жаль, вас би не взяли у багатий дім навіть служницею, бо ваша доля важко працювати без можливості підняти свій статус.

- Без можливості? - я здивовано вигнула брову: - Тобто не можна стати ні торговцем, ні прислугою?

- Ніким, - підтвердив Енріке. - Зі своєї касти неможливо вийти. 

- І людей це влаштовує? - спантеличено перепитала. На обличчі Енріке з’явилася посмішка. У такі моменти він видавався мені розуміючим батьком, який ховав дуже багато секретів, і останні мені треба було розкривати самій з часом.

- Так, їх це влаштовує. Бо це їхнє життя.

Я задумливо зчепила руки в замок та, не втримавшись, подивилася на зоряне небо.

Наступного дня ми виїхали на пряму дорогу до міста. Мені вдалося побачити його лиш здалеку, але я встигла усвідомити наскільки воно велике. Навіть столиця Ольдовії у порівнянні з цим містом здалася селищем. Я бачила дивні споруди з вигнутими дахами. А інші дахи нагадували масляні лампи, вони були роздутими та тягнулися вгору. Стіна, яка захищала місто, була жовто-сірого кольору, ніби будували її з піску безкрайньої пустелі. Місто виникло наче нізвідки та стояло посеред Спустошених земель неприступною величною цитаделлю.

Але роздивитися його краще мені не дозволили. На цей раз руки зв’язали за спиною, а потім закрили очі. Енріке запевняв, що буде неподалік, та вимушений був вийти з воза, у якому мене знову залишили одну.

Гамір міста оглушив мене. Після стількох днів тиші він прозвучав несподівано голосно. Я чула розмови на найрізніших діалектах чогрійської. Чула іржання коней, крики пташок, дитячий сміх, брязкіт металу та стук дерева. Все змішалося для мене в єдину нерозбірливу мелодію міста.

А потім стало тихіше. Ми наче проїхали якийсь кордон, який відділив метушню та безладне звучання багатьох голосів від спокою та умиротворення. До мене долинали відлуння спокійних розмов, стукіт копит та коліс по кам'яній дорозі, звучання якогось музичного інструменту, далекий спів пташок та шурхіт води.

- Виходь, - скомандував Зіяд, коли віз зупинився. Він підхопив мене під руку та повів за собою. Мені лишалося тільки переставляти ноги та намагатися втримати рівновагу. Дуже швидко я втратила можливість орієнтуватися у просторі, а тому просто йшла, і впала, коли Зіяд штовхнув мене вперед. Але приземлилася на м'які подушки. А тоді з мене різким рухом здерли пов’язку, яка закривала очі.

Навпроти мене у шикарному великому кріслі, укритому тканинами та шкірами тварин, сидів чоловік. Напевно, йому було за тридцять. Його темні очі дивилися на мене з глузуванням. А смагляві руки прикрашали незчисленні золоті персні. Він був одягнений у розшиту золотом одежу, і навколо нього все блищало та сяяло розкішшю. Навіть таця, на якій йому принесли фрукти, була золотою. Чоловік розтягнув губи в іронічній усмішці та промовив:

- Резедо-Сандро, ласкаво просимо.