Буря Мечів - Джордж Мартін

— Я пам’ятаю,— Джофрі обіруч щосили рубонув мечем книгу, яку подарував йому Тиріон. Важка шкіряна шабатурка від удару тріснула.— Гострий! Я ж кажу, я знаюся на валлійській криці.

Ще півдюжини ударів — і томище розвалився, а хлопчак, заки закінчив, геть засапався. Санса відчувала, що її чоловік заледве тамує лють, а сер Озмунд Кетлблек закричав:

— Сподіваюся, ви ніколи не обернете це страшне лезо проти мене, сір!

— Тоді не давайте мені приводу, сер.

Джофрі кінчиком меча скинув шматок «Житій чотирьох королів» зі столу, а тоді сховав назад у піхви Вдовине Волання.

— Ваша світлосте,— заговорив сер Гарлан Тайрел.— Ви, мабуть, просто не знали. У всьому Вестеросі лишалося всього чотири примірники цієї книги, де малюнки виконані власноруч Кейтом.

— Тепер буде три,— Джофрі розстебнув старий пояс із мечем, щоб надіти новий.— Ви з Сансою винні мені кращий подарунок, дядьку Куцю. Бо цей порубаний на шматки.

Тиріон не відводив від небожа різнобарвних очей.

— Мабуть, ножа, сір. До пари вашому мечу. Кинджал з такої самої валірійської криці... з руків’ям з драконової кості, наприклад?

Джоф кинув на нього гострий погляд.

— Так... так, кинджал до пари моєму мечу, це добре,— кивнув він.— Із... із золотим руків’ям, оздобленим рубінами. Драконова кістка — це надто просто.

— Як зволите, ваша світлосте,— Тиріон випив іще келих вина. На Сансу він узагалі не звертав уваги, так наче він сам-один у своїй світлиці. Та щойно прийшов час іти на весілля, він узяв її під руку.

Коли перетинали двір, до них приєднався княжич Оберин Дорнський, ведучи під руку свою коханку. Санса зацікавлено зиркнула на жінку. Була вона незаконнороджена й незаміжня, вдома мала двох дочок-байстрючок від княжича, але не боялася дивитись у вічі й самій королеві. Шей розповідала, що ця Еларія поклоняється якійсь лісянській богині кохання. «Вона була мало не повія, коли він її знайшов,— по-секрету повідала покоївка,— а тепер мало не князівна». Санса ще ніколи так близько не опинялася біля дорнянки. «Насправді вона не настільки вже й вродлива,— подумала вона,— але щось у ній є таке, що вабить око».

— Колись мені дуже пощастило потримати в руках примірник «Житій чотирьох королів» з Цитаделі,— розповідав тим часом княжич Оберин її лорду-чоловікові.— Малюнки були просто чудові, але Кейт був надто вже поблажливий до короля Вісериса.

Тиріон кинув на нього гострий погляд.

— Занадто поблажливий? Та він, на мій погляд, просто нехтує Вісерисом. Слід було писати «Житія п’ятьох королів».

— Вісерис правив заледве два тижні,— розсміявся княжич.

— Він правив понад рік,— сказав Тиріон.

— Два тижні чи рік,— знизав плечима Оберин,— хіба не байдуже? Отруїв власного небожа, щоб посісти трон, а коли таки посів, нічогісінько не робив.

— Бейлор сам довів себе до смерті постуванням,— мовив Тиріон.— Його дядько вірно служив йому як правиця, як перед тим він служив Юному Дракону. Може, формально Вісерис правив усього рік, та в дійсності він правив п’ятнадцять років — поки Дейрон воював, а Бейлор молився,— він скривився.— А якщо це й справді він усунув свого небожа, чи можна його винуватити? Хтось же мав рятувати королівство від тих дурниць, яких накоїв Бейлор.

Санса була приголомшена.

— Але ж Бейлор Благословенний був великий король! Він босоніж пройшов кістяною дорогою, щоб замиритися з Дорном, і врятував Лицаря-Дракона зі зміїної ями. Гадюки не кусали його — такий чистий і святий він був.

— Якби ви були гадюкою, міледі,— посміхнувся княжич Оберин,— чи схотілось би вам кусати такий безкровний ціпок, як Бейлор Благословенний? Я б свої ікла приберіг для чогось соковитішого...

— Княжич дражнить вас, леді Сансо,— сказала жінка на ім’я Еларія Санд.— Септони й співці запевняють, що змії не кусали Бейлора, та насправді все було не так. Він отримав з сотню укусів і мав би від цього померти.

— Якби помер, Вісерис правив би дюжину років,— сказав Тиріон,— і Сімом Королівствам то було б тільки на користь. Дехто вірить, що від тої всієї отрути Бейлор з глузду з’їхав.

— Так,— мовив княжич Оберин,— але в оцій вашій Червоній фортеці щось я змій не бачив. То як ви поясните Джофрі?

— Вважаю за краще нічого не пояснювати,— мовив Тиріон і сухо вклонився.— З вашого дозволу. Паланкін чекає.

Карлик допоміг Сансі піднятися всередину й незграбно заліз слідом за нею.

— Засуньте фіранки, міледі, коли ваша ласка.

— Може, не треба, мілорде? — Санса не хотіла сидіти за запнутими фіранками.— День такий чудовий!

— Добрі люди Королівського Причалу, побачивши в паланкіні мене, ще лайном почнуть кидатися. Зробіть нам обом ласку, міледі. Засуньте фіранки.

Вона зробила, як її просять. Якийсь час вони сиділи, а повітря нагрівалося, ставало задушливим.

— Мені дуже шкода вашої книги, мілорде,— нарешті примусила вона себе сказати.

— Це була книга Джофрі. Якби прочитав, міг щось із неї почерпнути,— неуважливо мовив Тиріон.— Я мав би здогадатися. Я мав би передбачити... багато чого.

— Може, кинджал йому більше сподобається.

Карлик скривився, і шрам у нього на обличчі натягнувся й вигнувся.

— Хлопчак заслужив кинджал, правда ж? — Тиріон, на щастя, не чекав на відповідь.— Джоф у Вічнозимі посварився з Робом. Скажи-но мені, Бран з його світлістю теж розбили глека?

— Бран? — не зрозуміла вона питання.— До падіння, ви маєте на увазі? — вона спробувала пригадати. Як давно це було! — Бран був дуже милий хлопчик. Усі його любили. Вони з Томеном билися на дерев’яних мечах, пригадую, але ж це граючись.

Тиріон знову похмуро замовчав. З-за фіранок почулося віддалене брязкання ланцюгів: піднімали звідні ґрати. Не маючи можливості дивитись у вікно, Санса втупилась у власні згорнені руки, відчуваючи на собі чоловікові різнобарвні очі. «Чому він на мене отак дивиться?»

— Ти любила братів так само, як я люблю Джеймі.

«Це якась ланістерівська пастка, щоб я бовкнула щось таке, що можна розцінити як зраду?»

— Мої брати були відступники, тож і в могилу лягли відступниками. Це зрада — любити відступника.

Її недоросток-чоловік пирхнув.

— Роб підняв збройне повстання проти свого законного короля. За законом він і справді зрадник. Та решта двоє померли в такому віці, що й до ладу не розуміли, що таке зрада,— він потер носа.— Сансо, ти знаєш, що там сталося з Браном у Вічнозимі?

— Бран упав. Він весь