Буря Мечів - Джордж Мартін
Але це єдине, що Бранові подобалося в кухні. Дах був майже цілий, тож, якщо піде дощ, вони не змокнуть, а от зігріються навряд чи. Відчувалося, як з лупакової підлоги піднімається холод. І тіні Бранові також не подобалися, ні величезні цегляні печі навколо, схожі на роззявлені роти, ні іржаві гаки до м’яса, ні пощербини і плями на різницькій ковбиці під стіною. Саме тут Король Щур порубав на кавалки королевича, здогадався Бран, і запік у пирозі в одній з цих печей.
Та найменше Бранові подобався колодязь. Завширшки він був добрі дванадцять футів, кам’яний, із вмурованими збоку гвинтовими сходами, які спускалися вниз і вниз у темряву. Стінки його були вологі й покриті сіллю, але вода внизу не виднілася — не змогла її побачити навіть Міра зі своїм гострим мисливським зором.
— Може, в нього дна немає,— невпевнено мовив Бран.
Годор, зазирнувши через невисоку, до коліна, цямрину, гукнув:
— ГОДОР!
Слово луною полетіло вниз — «годор-годор-годор-годор», слабше й слабше, «годор-годор-годор-годор», поки не перетворилося на ледь чутний шепіт. Годор спантеличився. А тоді розреготався й нагнувся підняти з підлоги відбитий шматочок лупаку.
— Годоре, ні! — крикнув Бран, але запізно. Годор уже пожбурив сланець через край.— Не можна було цього робити. Ти ж не знаєш, що там, унизу. Може, ти когось поранив або... або збудив...
— Годор? — невинно поглянув на нього Годор.
Далеко, далеко, далеко внизу почувся сплеск — камінь упав у воду. Насправді то був не зовсім сплеск. Радше гульк, так наче те, що сидить там, унизу, роззявило свій тремтливий студений рот і проковтнуло Годорів камінець. Угору полетіла слабенька луна, і на мить Бранові почулося, що там щось ворухнулося, заборсалося у воді.
— Може, не варто нам тут лишатися,— мовив він тривожно.
— Біля колодязя? — запитала Міра.— Чи в Ночефорту?
— І там, і там,— озвався Бран.
Вона, розсміявшись, відіслала Годора збирати хмиз. З ним пішов і Літо. На той час уже майже стемніло, і деривовку хотілося полювати.
Годор повернувся сам з повними руками сухостою і наламаного гілля. Джоджен Рід, діставши ніж і кресало, взявся розпалювати вогнище, а Міра почистила рибу, яку впіймала в останньому струмку, що вони переходили. Цікаво, думав Бран, скільки років минуло відтоді, як у кухні Ночефорту варили вечерю? Цікаво, хто її варив,— тільки цього, либонь, ліпше й не знати.
Коли полум’я добре розгорілося, Міра поклала туди рибу. «Добре, що це не м’ясний пиріг». Кухар Щур запік сина андальського короля у великому пирозі з цибулею, морквою, грибами, перцем і сіллю, з сальцем і червоним дорнським вином. А тоді подав його батькові, який нахвалював смачну страву й навіть добавки попросив. І тоді боги перетворили кухаря на велетенського білого щура, що їсти міг лише своїх дітей. Відтоді він тиняється Ночефортом, пожираючи власних дітей, але голод його невситимий. «Боги прокляли його не за вбивство,— пояснювала стара Нан,— і не за те, що подав андальському королю пиріг з його власним сином. Але він убив гостя під своїм дахом, а цього боги пробачити не могли».
— Слід поспати,— серйозно мовив Джоджен, коли всі наїлися. Багаття вже догоряло. Він помішав його патичком.— Може, мені зелений сон насниться, покаже дорогу далі.
Годор уже, скрутившись калачиком, легенько похропував. Час до часу він кидався під своїм плащем і скиглив щось дуже схоже на «Годор». Бран підповз ближче до вогню. Тепло було приємне, а тихе потріскування полум’я заколисувало, але сон не йшов. Надворі гуляв вітер, і цілі армії сухого листя маршували через двори, шкреблися тихенько у двері й вікна. Від цих звуків Бран знову почав згадувати казки старої Нан. Він просто чув, як примарні чатові перегукуються на Стіні, сурмлячи у свої примарні бойові ріжки. Бліде місячне світло косо падало крізь діру в склепінчастій стелі, забарвлюючи віття віродерева, яке тягнулося до даху. Здавалося, наче дерево намагається піймати місяць і затягнути його в колодязь. «Боги давні,— молився Бран,— якщо ви мене чуєте, не посилайте мені сьогодні снів. А якщо все-таки пошлете, нехай це буде гарний сон». Та боги не відповідали.
Бран змусив себе заплющити очі. Може, навіть ненадовго й заснув, а може, тільки задрімав, плаваючи поміж сном і явою, намагаючись не думати про Божевільного Топора, чи Кухаря Щура, чи про те, що приходить поночі.
І тут до нього долинув звук.
Бран розплющив очі. Що це було? Він затамував подих. «Мені це наснилося? То був дурнуватий кошмар?». Йому не хотілося будити Міру чи Джоджена через страшний сон, але... там... тихе шарудіння вдалині... «Листя, це листя шурхає по стінах, шелестить... або вітер, може, це вітер...» Проте звук долинав не знадвору. Бран відчув, як на руках сторч піднімаються волосинки. «Звук тут, усередині, з нами, і він гучнішає!» Дослухаючись, він звівся на лікоть. Завивав вітер, розвіюючи листя, але тут було щось інше. «Кроки». Хтось ішов сюди. Щось ішло сюди.
То були не чатові, розумів Бран. Чатові не залишають Стіни. Але у Ночефорту можуть бути й інші привиди — жахливіші. Він пам’ятав, як стара Нан розповідала про Божевільного Топора: той, скинувши чоботи, босоніж скрадався замковими коридорами в темряві, не видаючи себе ані звуком, хіба що краплями крові, які падали з його топора, і його ліктів, і кінчика мокрої червоної бороди... А може, це зовсім і не Божевільний Топір, може, це те, що підкрадається поночі. Малі підмайстри всі це бачили, розповідала стара Нан, та лорду-командувачу всі описували по-різному. «А за рік троє з них померло, а четвертий збожеволів, і через сто років, коли воно повернулося, малі підмайстри волочилися за ним у ланцюгах».
Та це все казки. Бран просто сам себе страшить. Не існує отого, що приходить поночі, принаймні так запевняв мейстер Лувін. Якщо воно колись і існувало, то давно вже зникло зі світу, як велети і дракони. «Нічого там нема»,— подумав Бран.
Але звук тільки посилився.
«Він лине з колодязя»,— збагнув хлопчик. Від цього йому стало ще страшніше. Щось піднімалося із землі, піднімалося з темряви. «Це Годор його збудив. Збудив тим дурнуватим шматочком лупаку,
