Буря Мечів - Джордж Мартін
Бран так злякався, що й крикнути не міг. Вогнище майже перегоріло, лишилося кілька жарин, а всі друзі спали. Він хотів був вислизнути зі своєї шкіри й полетіти до свого вовка, але ж Літо може бути за кілька миль звідси! А Бран не лишить друзів беззахисними в темряві віч-на-віч з тим, що піднімається з колодязя. «Я ж казав їм, що слід іти в Чорний замок».
Кроки здалися Бранові важкими, повільними, незграбними — таке собі човгання по камінню. «Воно, певно, величезне!» У казках старої Нан Божевільний Топір описувався як здоровань, і те, що приходило поночі, теж було велетенське. Колись у Вічнозимі Санса казала, що духи тьми не дістануть, якщо сховатися під ковдру. Бран би так і зробив зараз — та тільки згадав, що він королевич і до того ж майже дорослий.
Бран поповз по долівці, тягнучи за собою нерухомі ноги, поки не дотягнувся до Міри й не торкнувся її ноги. Вона миттю прокинулася. Він ще не бачив, щоб хтось так швидко прокидався, як Міра, і так миттєво скидав із себе сон. Бран притиснув палець до вуст, щоб вона мовчала. Вона одразу почула той звук — Бран це побачив з її обличчя,— лункі кроки, тихеньке скигління, важке сапання.
Без слова Міра звелася на ноги й підняла зброю. З тризубим остенем у правій руці та з сіттю, яка звисала з лівої, вона босоніж ковзнула до колодязя. Джоджен спав у забутті, а Годор бурмотів і кидався в тривожному сні. Скрадаючись, Міра трималася в тіні, тихо, наче кицька, обходячи освітлені місяцем ділянки. Бран не спускав з неї очей, хоч і ледве бачив слабенький відблиск її остеня. «Не можна, щоб вона билася з отим сама-одна,— думав він.— Літо далеко, але...»
...він скинув свою шкіру й потягнувся до Годора.
Це було зовсім не так, як прослизати в Літо. З Літом це зробилося так легко, що Бран уже й не замислювався. А зараз було важче, наче взувати лівий чобіт на праву ногу. Відчуття було дивне, ще й чобіт перелякався — чобіт не розумів, що коїться, чобіт відштовхував ногу. Бран відчув смак блювоти, яка піднімалася в Годора з горла, і мало не втік. Але, скорчившись, шарпнувся — і сів, підібгавши ноги — великі міцні ноги,— а тоді підвівся. «Я стою». Він зробив крок. «Я ходжу». Відчуття було настільки дивне, що він мало не впав. Він бачив на холодній кам’яній підлозі себе — маленького каліку, але зараз він не був калікою. Він узяв Годорового меча. Сапання було вже таке гучне, як ковальські міхи.
З колодязя долинув плач — пронизливий вереск, який прошив Брана, мов ножем. Величезна чорна тінь випірнула з темряви й кинулася до місячного світла, і Брана охопив такий жах, що він, геть забувши про Годорового меча, знову опинився на підлозі, а Годор ревів «Годор, годор, годор, годор» точно так само, як у вежі на озері, коли спалахувала блискавка. Але те, що прийшло поночі, теж верещало й шалено борсалося в Міриній сіті. Бран бачив, як Мірин остень випірнув з темряви, штрикнув, і тінь, заточившись, упала, вовтузячись у сіті. З колодязя й досі чувся плач, він став навіть голосніший. А на підлозі бився й борюкався чорний привид, скрегочучи:
— Ні, ні, будь ласка, ні!..
Над ним стояла Міра, й від зубців її остеня відбивалося місячне світло.
— Хто ти? — вимогливо запитала вона.
— Я — Сем! — схлипнув чорний привид.— Сем, Сем, я — Сем, випустіть мене, ви мене вкололи...
Він крутився в калюжі місячного світла, б’ючись і борсаючись у плутанині Міриної сіті. Годор і досі кричав «Годор, годор, годор».
Джоджен у цей час підкинув дров у вогонь і довго дув, поки з тріскотом не спалахнуло полум’я. Засвітилося світло, і Бран побачив біля цямрини бліду й худеньку дівчину, всю замотану в хутра та шкури, на які згори накинутий був велетенський чорний плащ; дівчина силкувалася втихомирити немовля, яке верещало в неї на руках. Привид на підлозі намагався пропхати в сітку руку, щоб дотягнутися до ножа, але петлі не пускали. То був не страшний звір, і навіть не Божевільний Топір, просяклий кров’ю,— а просто дебелий хлопець, вбраний у чорну вовну, чорне хутро, чорну шкіру й чорну кольчугу.
— Це чорний брат,— сказав Бран.— Міро, він з Нічної варти.
— Годор? — присів навпочіпки здоровань, щоб роздивитися хлопця в сіті.— Годор,— повторив він і заухкав.
— З Нічної варти, так,— товстун і досі відсапувався, наче ковальські міхи.— Я — побратим Варти...— (Одна мотузка тиснула йому на підборіддя, задираючи голову, а інші глибоко врізалися в щоки).— Я — ворон; будь ласка, розплутайте мене.
Зненацька Бран засумнівався.
— Ви — триокий ворон?
«Не може він бути триоким вороном!»
— Не думаю,— товстун закотив очі, але очей цих було тільки два.— Я просто Сем. Семвел Тарлі. Випустіть мене, мені боляче,— знову заборсався він.
— Припини сіпатися,— з відразою пирхнула Міра.— Якщо сіть мені роздереш, я тебе назад у колодязь укину. Лежи сумирно, і я тебе розплутаю.
— Хто ви? — поцікавився Джоджен у дівчини з немовлям.
— Я — Жиллі,— відказала вона.— Це від Жимолості. А він — Сем. Ми не хотіли вас налякати,— вона, заколисуючи немовля, щось замурмотіла до нього, й воно нарешті припинило плакати.
Міра вже розплутувала товстуна-братчика. Джоджен підійшов до колодязя й зазирнув усередину.
— Звідки ви прийшли?
— З Крастерової фортеці,— мовила дівчина.— А ти саме той?
— Саме той? — озирнувся на неї Джоджен.
— Просто він сказав, що Сем не той,— пояснила вона.— Що є інший. Знайти якого його й послали.
— А хто це сказав? — запитав Бран.
— Холоднорукий,— стиха відповіла Жиллі.
Міра відкинула один кінець сітки, й товстун нарешті спромігся сісти. Він, бачив Бран, тремтів, досі
