Сабіт. Її перевертень - Влада Калина

Дана

Спогади

Ми з мамою виїхали з нашої убогої квартири, і переїхали до шикарного, ну просто величезного будинку її нового чоловіка. Він всім розповідав, що працює адвокатом, але згодом я дізналася, що уже не працює, пішов в бандити, там більше можна заробити.

Думка про те, що невихований синочок Дмитра, буде весь час знаходитися поруч - мене лякала. В нашій квартирі цей покидьок не часто з'являвся, а коли й з'являвся, то я не відчиняла йому. А тут… не сильно заховаєшся. Хоч і кімната в мене буде своя, але все ж таки, зустрічати Олега на кожному кроці, на кожному поверсі, в мене бажання не було.

Шіснадцять років, ще вітер в голові та й у кишенях. Про хлопців я якось тоді не думала, хоча зараз розумію, що просто ще не зустріла того, про якого б хотілось думати.

Але, все ж таки прийшов той день коли я його побачила. Ці незабутні темно фіалкового кольору очі, що немов кричали мені: "Покохай нас". Я так і зробила, а не варто було. Не варто!!!

Немов поснули всі в цьому домі. Вже хтось хвилин з сім дзвонив у двері, а всім байдуже. Відчиняти ніхто не збирався.

Я вискочила із кухні де саме обідала… на самоті. Мами з її чоловіком не було. Дмитро влаштував їй екскурсію по своїй роботі. Що він їй там показував, гадки не маю. Можливо свій підвал де розфасовують наркотики? Олега, цього пройдисвіта, що сидів на батьковій шиї, я сьогодні ще не бачила, але знала, він десь у домі. Мабуть спав після вечірки з якої він присунувся аж під ранок, ще й мене розбудив, стукнув з ноги у мої двері, коли проходив повз. Ну скотина!

Так як ніхто на дзвінок не прибіг, двері прийшлось відчиняти мені. 

- Привіт, красуне! - на порозі стояв смуглявий, високий, спортивної статури незнайомець. В шортах до колін, чорній майці, засунувши руки в кишені. Якесь татуювання, чи два, на плечі. Коротко стрижений, з розбитою бровою. Ще той розбіяка, мабуть.

- Чого дивишся ніби кохаєш? - з насмішкою запитав він. - Ворона поклич! - білосніжна посмішка на пів обличчя, і… очі… цей фіалкофого кольору погляд, від якого мурашки по шкірі. Зроду таких очей не бачила.

-Я не знаю де він… Десь тут! - обернулась назад і провела рукою показуючи на стіни. - Десь в будинку.

Розвернулась щоб піти. Олега я шукати не збиралася, і розмовляти з його товаришем, також. Скажи хто твій друг, і я скажу хто ти. Я гадала, що всі його друзі такі ж сволоти, як і він сам.

 - Ти що оглухла?! - схопив мене за руку, та різко розвирнув до себе. - Ворона знайди! Чи ти пропонуєш мені шманать весь дім? - темнофіалковий погляд став ніби чорним. Чорним від злості.

Його пальці боляче стискали мою руку, яку я намагалася вирвати від цієї мертвої хватки. 

- Відпусти!... Тобі потрібно ти і шманай, чи як ти там казав! - намагалася триматися до останнього. Не відводила погляду ні на секунду. 

"Я не слабка! Я не слабка! Нізащо не дозволю ще одному гаду залякати мене." 

- А ти смілива! - процідив крізь зуби. - Його дівка?

- Хто?

- Де він тільки таких знаходить? Може і мені туди податися? - накінець-то відпустив мене.

Я стояла тримаючи іншою рукою там де почервоніло від його пальців. Аж пекло вогнем. Чуть руку не відірва. А, от я не могла відірватися від цих неймовірних очей.

"Тільки не закохуйся? Тільки не закохуйся в цього бандита!" 

- Шаман?! - цей жахливий голос Олега, роздався десь на східцях за моєю спиною. - Шаман! Привіт!

"То цього навіженого громилу кличуть Шаманом? Прекрасно!"- думала я, тікаючи геть з перед очей свого зведеного брата, що спускався східцями до товариша, який далеко від нього не втік зі своїми манерами. 

"Цікаво, хто з кого бере приклад?"

Забігла до кухні на одному подиху, з серцем, що вилітало із грудей. Присіла за стіл і накінець-то видихнула з полегшенням. Тільки я то тоді навіть і не здогадувалась, що моє серце вилітало не через жах, воно летіло до Шамана.

Наші дні.

Так як Шаман з цією хвойдою, інакше я її назвати не можу, направились до кліток, чи до лисиці, я вже туди йти передумала. Не хочу плентатись за ними, щоб цей хам нічого такого не подумав. Він і так думає, що я шпіонка… Та й вигляд у мене м'яко кажучи не призентабельний, розгулюю тут в його сорочці, аж самій соромно. А цей пройдисвіт навіть і не думає шукати мені пристойний одяг. Що толку з того, що в нього повно грошей, якщо він жлобиться купити мені якусь саму дешеву сукню. Скільки мені ще ходити в його сорочках? Це, що його забавляє?... І ще одне питання, яке мене цікавить, так це те, скільки мені ще перебувати тут?

Тітка в лікарні, я тут, а Ворон… Я навіть не знаю де він, і чи взагалі продовжує шукати мене? 

А, якщо цей мерзотник заявиться сюди і перестріляє усі хто тут мешкає… в тому числі Сабіта? О, Господи! Я не можу цього допустити! Мені потрібно тікати. Тікати, хоча б для того, щоб всі інші могли жити. Залишаючсь в цьому маєтку, я наражаю на небезпеку інших людей, а мені їх так шкода… Не хотілося б знайти тітку Марину з простреленою головою, вона така хороша жіночка, просто чудова. Доречі, про тітку, я вже майже зайшла на її кухню. Їсти хочу. Ну, хоча б чаю по пити!!!

-Доню, де ти ходиш? - Марина стояла біля столу і ліпила пиріжки. В зеленій сукні з короткими рукавами, білий фартух спереду, в який вона постійно витирала свої руки, від чого він був уже не таким білосніжним. Її щира посмішка і карі очі. Трішки сивого волосся на скронях, яке визирало з під хустини… Дивлячись на це, я згадала свою покійну бабусю, яка завжди частувала мене своїми пиріжками з сиром. Ох, і щаслие життя тоді було, не те що зараз. Я навіть не знаю у що я вляпалась, і як з відци вилазити.

- Ходила на тварин дивитися, от тільки не дійшла туди, - я побачила на столі кухоль з водою і взявши його, налила в склянку.

- Чому ж не дійшла? Господар не пустив? От безсоромний, знову за своє, - хитала головою, виліплюючи пальцями пиріжок. - Скільки ж можна знущатися!