Сабіт. Її перевертень - Влада Калина
Це не мій будинок, а точніше майже мій. Просто років так десь з шість тому, я як і оця дівка, приповз серед ночі на поріг цього маєтку. Я був поранений і виснажений, майже присмерті. Але господар цього маєтку, уже покійний господар, мене не викинув на вулицю як пса, а навпаки, виходив мене. Тобто вилікуав. Вам краще не знати яким способом він зробив це, хоча я розповім.
Навіжений професор - так він називав себе. Лікар від Бога - так його називала Марина. Чоловік що знищив, перемінив мене за якусь мить - так я називаю його.
Валентин - покійний господар цього дому, що врятував мені життя тим, що вколов мені у вену якусь хрінь, яка перетворила мене на монстра. Не відразу звісно ж, через два тижні, коли настала повня. Валентин був ще тим хворим на голову лікарем, який весь час проводив якісь досліди на тваринах в цьому лісі. Він шукав ліки від старості, від смерті. Підбирав поранених, напів мертвих тварин та намагався продовжити їм життя, чи взагалі воскресити.
Мене він теж витягнув з того Світу. Але, краще б я помер!
Повернути все назад неможливо. Ліків не існує, та й професор вже помер. Я вбив його, через два тижня від тоді, як цей гад вколов мені щось. Я перетворився на вовкулаку, та загриз його. Одна тітка Марина і залишилась, яка не дивлячись на всі ці жахи, досі зі мною.
Мені нічого не залишилось як поселитися тут, і продовжувати жити. Але нормальним життям це назвати важко. Іноді хочеться вбити себе. Доречі мене можна вбити. Для цього потрібно просто відрубати мою голову. А, ще… через три дні наступить знову првня, і після того, як я перетворюсь на монстра, моє ножове поранення повністю загоїться. Навіть і сліду не залишиться. Всі рубці що є на моєму тілі незагоюються так, тому, що, вони були зроблені задовго до цих подій. Зникають тільки ті рани, які я почав отримувати після того, як став перевертнем.
- Мабуть у своїй кімнаті. Де ж їй ще бути. Ти б Сабіте її хоч на двір випустив, на свіже повітря.
- Це вона тебе просила вмовити мене? - нервово стукотів пальцями по столу.
- Ні, я сама тебе прошу. Не знущайся з неї. І взагалі, відпустив би додому, може її вже родичі шукають… Скоро првня, не варто дівчині перебувати тут.
- Я і сам думаю, що робити з нею. Відпускати чомусь геть не хочеться.
- Ти що вподобав її? - так підозріло дивилась, що мені здалося ніби це написано на моєму лобі.
Це що так помітно?
- Ви тітко, що знову бухали?
- Що? Я?... Подумаєш трішки випила вчора щоб нерви заспокоїти.
- Добре, я вас розумію, але ж навіщо було наливати цій дівці?
- Та ти б бачив як вона хвилювалася за тебе. Її трясло ще більше ніж мене… Знаєш синку, дарма ти так вороже ставишся до неї. Хороша дівчина.
- Це вона ставитиметься до мене ворожо коли дізнається, що я за монстр!
- Не дізнається, якщо відпустиш до повні!
- Вибач Марино, але не можу!
"Це я в голос сказав?"
- Вона точно вам господарю подобається, от тільки як з цим всим бути? - викладала котлети на тарілку.
- З чим? З моїм перевертнем? Не знаю!
- Здається я дещо придумала… Коли буде повня, я можу підсипати їй в чай снодійне.
- А це непогана ідея!
- Можливо ви і праві. Залишимо поки що її тут. Дівчина хороша, видно що хвилюється за вас. Можливо у вас з нею щось вийде. Будите разом. Важко жити на Світі одному. А вам одному так взагалі бути не можна. Хто ж буде приковувати вас ланцюгами коли я помру?
- Красиво ви тітко говорите, але навряд чи ця дівка захоче бути зі мною. Навряд-чи!!!
- На все воля Господа… синку.
На наступний день вже біль зменшувався. Можливо то діяли таблетку, які мене змушувала ковтати тітка. Тож я вже ходив, не міг довго валятися в ліжку. Ще два дні до повного місяця, і мій біль закінчиться, рана загоїться.
Ходив, ходив по маєтку поки не забрів до свого кабінету. Здається потрібно зайняти чимось свої мізки, в яких така каша, що й ложкою не розгребеш.
От топір думай, що робити зі спаленим клубом від якого живого місця не лишилось. Згорів ущент.
- Зенику, в тебе випадково не має теорії хто міг мене підрізати? - я сидів за столом спершись в нього ліктями.
- Хтось із ваших ворогів, - він стояв біля вікна, щось там так пильно роздивляючись.
- Ну, це я і без тебе знаю! А хто саме? В мене їх до х*я! - голова сохне.
Зеник ніби не чув мене. Зирив в те бісове вікно, ніби там Янгол з неба зійшов.
- Ти чого? Що там? - підтримуючи рукою перебінтовану рану, я, скрипучи зубами підвівся. Самому стало цікаво, що ж там показують за вікном. Кіно? Зеник ще й так мило посміхається.
- Що за… х*йня! - мій погляд був по п'ять копійок, а кулаки чесалися розбити скло у вікні.
- Здається наш Петрович закохався, - сміявся Зеник, киваючи головою.
А, от мені геть було не до сміху, коли я побачив, як ця дівка щось так весело розповідає нашому Петровичу, що той аж заходиться слізьми… От, про що питається можна там розмовляти?!
-Я їй дозволив подивитися на тварин, а не зваблювати мою охорону!- злився я.- Що ця шмара собі дозволяє?!
- Сабіте, чого ти? - обернувся до мене, коли я вже плентався до дверей, на розбірки. Зараз я їй покажу, як фліртувати з Петровичем.
- Цьому старому козлу, що нічим більше зайнятися?... Хай обійде периметр!!! - відчинив двері. - Чого витріщився? Біжи скажи йому! - я чекав доки Зеник зійде з місця, бо було таке враження, що він не розумів, що від нього хочуть. - Ну!!!
- Що ти за людина така! - бурчав він. - Файна дівка, на шпигунку не схожа… ну сказала Петровичу пару слів, то що…
- Слухати нічого не хочу! Зараз запудрить мізки Петровичу, потім згадуй як звали… хоча я і так не знаю її імені… Може Марина дізналася?
- Ви гадаєте, що ця знайда замислила втечу? - здивовано підняв брови.
- Все може бути. Хто його знає, що в тій красивій макітрі… виходь швидше. Я йду з тобою. - Зачиняв за нами двері.
