Сабіт. Її перевертень - Влада Калина
Дана
Такий милий чоловік цей Петрович. Розповідав мені анекдоти. А, я гадала, що тут усі бандюки насуплені, злі, безсердечні, тільки вміють що вбивати. Але ж ні, здається серед охоронців Шамана є ще хороші чоловіки.
Ми стояли з ним на задньому дворі, на який я вийшла подивитись на тварин. Накінець-то зжалився Шаман і скажем так, випустив на свіже повітря.
Я слухала цікаві історії Петровича, та озиралася по сторонах, роздивляючись маєток. Це ж треба було в лісі відгрохати цей здоровенний замок, інакше його не назвеш.
Два поверхи, повнісінько балконів і квітів на них. Великі дві колони, посеред яких стоять вхідні двері чорного входу, через які я і вийшла, тобто, через які мене вивела Марина.
Правда до тварин я ще не дійшла. Мене зустрів охоронець, що я так розумію, ох, як любить потеревеніти… Йому ж тут мабуть самотньо. Кругом ліс і тварини в клітках, з якими по його словах у нього все окей. Тобто дружба не те слово. А, ще він від нічого робити іноді допомогає їх годувати, хоча цим займається хтось інший.
Мене трохи бентежив мій вигляд, а саме - довга сорочка Сабіта, чорного кольору. Мене вже дістали його сорочки, які пахнуть ним, і здається я неусвідомлюючи цього, починаю весь час думати про цього гада… Який чогось преться сюди зі своїм Зеником… От, халепа. І поговорити не дадуть.
- Петровичу, ходімо зі мною, обійдемо ще раз навкруги, - кивав той що зветься Зеник, Петровичу, непідходячи до нас ближче.
Петрович здається хотів йому заперечити, але побачив Шамана, мовчки кивнув.
- Ще побачимось, красуне, - посміхнувся, та пішов. Я тільки стояла та дивилась йому у спину. Він так схожий на мого покійного батька, що я ладна розмовляти з ним хоч вічно. Мені здавалося, що то мій татусь посміхається до мене, та веселить. Він завжди так робив, щоб підбадьорити. Ох, як же я скучила за ним.
- Мабуть там щось цікаве, раз ти витріщаєшся?
- Мені вже й дивитися не можна? - повернулась я до Шамана. В одних шортах до колін, загорілий, з перебинтованим животом… накаченим торсом, сильними руками, білосніжною посмішкою, що відразу захотілось врізати по тим зубам. Стояв весь такий, як говориться - господар свого маєтку.
Такий звабливий, прости Господи. Мені не можна думати про нього. Не можна! Шість років тому все це погано скінчилося. Мої почуття до нього приносять тільки горе.
- Якщо я не накажу, то не можна!
- Думаєш я буду коритися тобі та твоїм наказам? - я гордо підняла голову і склала руки на грудях. - Ніколи!!! - крикнула. - Ніколи! Ти не змусиш мене…
- Знаєш що! - Сабіт різко схопив мене за плече, яке було поранене, і почав з силою стискати пальцями.
- Мені боляче! - в мене аж сльози виступили, але йому було все одно.
- Всі хто знаходиться в моєму домі, всі слухають мене. Тільки мене! Зрозуміла? - приблизив мене до себе ще ближче, та безжально дивився в очі. Дивився так, ніби я його заклятий ворог, якого він в порох ладен зітерти.
Я не відповіла. Просто дивилась в його темні з фіалковим відтінком очі, в яких хотіла потонути, чи вже це робила.
- Не дивись так на мене, - відчула на своїй скроні теплий подих його губ. - Не дивись, - вже не кричав, а шепотів.
Господи, він так звабливо вміє це робити, що в мене ноги підкошувало… від бажання поцілувати його.
- Як не дивитися? - шепотіла і я у відповідь. Вже й забула, що плече болить, яке він все ще тримав.
- Диявол! Дівко, що ти робиш? - крикнув та відпустив мене, ні не просто відпустив, а майже відштовхнув від себе. - Що ти робиш?
- Що?
- Зваблюєш мене.
- Зваблюю?! - я аж рота відкрила. Я і не мріяла про те, щоб звабити його. Він ніколи не дивився на мене як на жінку, а зараз тим паче. То як же можна такого звабити? Та й чим, своїми грудьми з рубцями, на які навіть я не в силах дивитися.
- Так, зваблюєш. Звабити мене хочеш, чорти б тебе вхопили! - знову підійшов, але на цей раз ще ближче. Торкнувся своїм лобом в мій, та взяв в долоні моє обличчя.
- Я нічого такого…- я замовкла тільки чекала продовження важко дихаючи. В мене було таке відчуття, що він взяв в долоні не моє обличчя, а моє серце.
- Здається я тебе зараз поцілую, - дихав в мої губи.
- Відпусти мене, - вперлась долонями в його торс. Відчувала під рукою, як сильно б'ється його серце. Воно в Шамана таке ж скажене як і він сам.
- Інакше що буде? - запитував ніби граючись зі мною. Ніби навмисне хотів перевірити що буде. Я і сама хотіла б це дізнатися, адже навряд чи змогла б відбитися від цієї гори м'язів.
- Навіщо я тобі? Навіщо ти мене тут тримаєш?
- Що? - його погляд здивовано бігав туди-сюди, ніби він не чекав цього запитання. Ну звісно ж не чекав.
- Краще відпусти мене додому… не торкайся, не знущайся, не говори мені того, що хочеш поцілувати, бо я…
- Що ти?
- Бо я хочу тебе пристрелити ще з першої хвили перебування тут! Ти дістав мене! - зібрала всі сили, що були і вирвалась з його рук. Та й Сабіт після почутого не дуже то й мене втримував.
- Пристрелити кажеш?! - криво посміхнувшись почав щось розглядати по сторонах. - Максе!... Максе! Підійди сюди! - махнув рукою одному з охоронців, що якраз виходив із-за угла дому.
Я навіть не здогадувалась, що замислив цей навіжений чоловік, тож розвернулась щоб піти, але Шаман взяв мене за руку.
- Не так швидко… кицюню! - його голос лунав з насмішливою ноткою. Здається Шаман продовжував знущатися з мене.
- Максе, дай-но сюди свою зброю.
- Що?! - охоронець рукою притримував свій пістолет, але віддавати не поспішав.
- Давай кажу… і йди прогуляйся… потім забереш.
Той так званий Макс, протягнув свою зброю Сабіту, який все ще продовжував тримати мене за руку, а точніше за лікоть.
- То ти говориш мені тут про те, що хочеш грохнути мене?! - провів пальцями від ліктя за який тримав, до долоні та поклав у неї пістолет. Я жахнулася від того, що побачила. Здається я почала здогадуватися, що замислив цей ненормальний, але я не могла цього зробити. Не могла!!! Адже я обдурила його… Не хочу вбивати. Я по кохала його шість років тому не для того щоб сьогодні застрелити… Ох, який же він дурень!
