Буря Мечів - Джордж Мартін
Тут музика з замку чулася краще. Над табором прокочувалися барабанні й суремні хвилі. Музики у ближньому замку награвали одну пісню, в дальньому — іншу, і їхні співи більше нагадували битву.
— Не дуже добре грають,— зауважила Арія.
Гончак хрокнув — мабуть, то був сміх.
— Зараз у Ланіспорті глухі старухи скаржаться на гуркіт, це точно. Казали, лорд Волдер Фрей слабує на очі, але я не думав, що й на кляті вуха теж.
Арія піймала себе на тому, що воліла б, аби зараз був білий день. Якби вийшло сонце й повіяв вітер, вона б могла ліпше роздивитися прапори. Пошукала б деривовка Старків, чи бойовий топір Сервинів, чи кулак Гловерів. Але у вечірніх сутінках усі кольори здавалися сірими. Дощ зменшився до мжички, майже до імли, але перед тим устиг так намочити стяги, що вони обвисли, як ганчірки,— нічого не роздивишся.
По периметру табору наставили фургонів і возів, щоб забезпечити такий-сякий захист у разі нападу. Саме там чатові й зупинили Гончака з Арією. У світлі ліхтаря, якого тримав сержант, Арія розгледіла, що плащ у нього блідо-рожевий, у червоних сльозинках. Вояки під його командуванням мали на грудях, де серце, герби лорда П’явки — облупленого чоловіка Страхфорту. Їм Сандор Кліган переповів ту саму байку, що й роз’їзду, але болтонівський сержант виявився твердішим горішком, ніж сер Донел Гейг.
— Солонина не для панського весілля,— презирливо мовив він.
— У мене ще засолені свинячі ніжки, сер.
— Не на бенкет, це точно. Бенкет уже майже закінчився. І я північанин, а не якийсь там південський лицар з невисохлим молоком на губах.
— Мені велено знайти стюарда або кухаря...
— Замок зачинений. Лордів просили не турбувати,— Сержант хвильку поміркував.— Можеш розвантажитися тут, біля святкових наметів,— він указав рукою в кольчужній рукавиці.— Від елю апетит розігрується, а старий Фрей і не помітить, що кількох свинячих ніжок бракує. Зубів-то в нього все одно немає. Спитаєш Седжкінса, він знатиме, що з тобою робити.
Лицар гаркнув команду, і його люди відкотили вбік один з возів, щоб дати дорогу.
Гончак вперіщив коней батогом, поганяючи до святкових наметів. Здавалося, на них ніхто не звертає уваги. Хлюпаючи по воді, проїхали ряди яскравих шатер, мокрі шовкові стінки яких світилися від розпалених усередині ламп і жаровень, немов чарівні ліхтарики,— рожеві, золоті й зелені, смугасті, в ромбиках і картаті, прикрашені птахами та звірами, галочками й зірками, кружечками й малюнками зброї. Арія запримітила зелений намет з шістьма жолудями на вставках — згори три, нижче два, ще нижче один. «Лорд Смолвуд»,— здогадалася вона, пригадавши далекий Жолудевий Палац і леді, яка сказала Арії, що вона гарна.
Проте на кожне мерехтливе шовкове шатро було дві дюжини повстяних і полотняних наметів, тьмяних і темних. Були й намети-касарні, в які поміщалося чотири десятки солдатів, але навіть вони здавалися карликовими на тлі величезних весільних шатер. Схоже, пиятика тривала вже кілька годин. До Арії долинали гучні тости і брязкіт кухлів, до яких домішувався звичний таборовий галас — іржання коней і брехіт собак, торохтіння фургонів у темряві, сміх і лайка, тенькіт і тукання криці й дерева. З наближенням до замку музика дедалі гучнішала, але крізь неї пробивався глухий і похмурий звук: річка, розлитий Зелений Зубець, ревіла, як лев у лігві.
Арія крутилася й вертілася, намагаючись роздивитися все водночас, сподіваючись побачити деривовка на гербі, або сіро-білий намет, або знайоме з Вічнозиму обличчя. Але бачила тільки незнайомців. Вона довго розглядала чоловіка, який в очереті справляв нужду, але це був не Пиворіз. З намету зі сміхом випірнула напівроздягнена дівиця, але намет виявився блакитним, а не сірим, як Арії здалося спершу, й чоловік, який побіг наздоганяти дівицю, мав на камзолі лісокота, а не деривовка. Під деревом троє стрільців кріпили навощені тятиви до своїх довгих луків, та були це не батькові стрільці. Дорогу перейшов мейстер — занадто молодий і худий, щоб виявитися мейстром Лувіном. Арія звела погляд на Близнючок: нагорі у вежах м’яко світилися вікна в кімнатах, де запалили вогні. У мряці замки видавалися страшнуватими й таємничими, наче з казок старої Нан, але це був не Вічнозим.
Біля святкових наметів було найзавізніше. Широкі запинала підв’язали, туди-сюди шастали чоловіки з рогами й кухлями в руках, деякі в товаристві повій. Коли Гончак проїжджав повз перший намет, Арія зазирнула всередину й побачила сотні людей, які розсілися на лавках і штовхалися біля діжок з медом, пивом і вином. Усередині заледве можна було протиснутися, але на це ніхто не зважав. Принаймні там було сухо й тепло. Змерзла й мокра Арія могла тільки позаздрити. Дехто навіть співав. Дрібненька мжичка аж парувала біля виходу, нагріваючись від тепла, яке струменіло зсередини.
— За лорда Едмура й леді Рослій,— прокричав голос. Усі випили, а хтось інший гаркнув: — За Юного Вовка й королеву Джейн!
«Хто така королева Джейн?» — на мить зацікавилася Арія. Вона-бо знала тільки одну королеву — Серсі.
Перед наметами були вириті кострища — попід грубими плетеними та шкуратяними навісами, які захищали від дощу, тільки якщо він був прямий. Але з ріки віяв вітер, тож краплі все одно залітали всередину, й від цього багаття сичали й пихкали. Понад вогнем служки повертали на рожнах великі окости. Від запахів у Арії потекли слинки.
— Може, зупинимося? — запитала вона в Сандора Клігана.— В наметах є північани.
Їх вона впізнала по бородах, по обличчях, по ведмежих і тюленячих шубах, по їхніх тостах і піснях,— то були Карстарки, Амбери й люди з гірських кланів.
— Можу заприсягтися, тут є люди і з Вічнозиму.
Батькові люди, вояки Юного Вовка, деривовки Старків.
— Твій брат у замку,— озвався Гончак.— І мати теж. Ти хочеш до них чи ні?
— Так,— сказала вона.— А як же Седжкінс?
Сержант-бо казав спитати Седжкінса.
— Седжкінс може собі в дупу розпечений рожен запхати,— змахнув Кліган
