Буря Мечів - Джордж Мартін

Кетлін

Барабани гупали, гупали, гупали, і з ними гупало в голові у Кетлін. На збудованій для музик галереї плакали сопілки, тьохкали флейти, вищали скрипки, сурмили ріжки, волинки награвали живеньку мелодію, але барабани заглушували все. Звуки луною відбивалися від крокв, а внизу гості їли, пили, перекрикували одне одного. «Волдер Фрей, мабуть, глухий як пень, якщо він це кличе музикою». Попиваючи вино, Кетлін спостерігала, як Бубонець скаче під «Алісанну». Ну, це оддалік нагадувало «Алісанну». Але з такими музиками це цілком могло виявитися і піснею «Бурмило і дівиця мила».

За вікнами й досі падав дощ, але в Близнючках повітря було гаряче й задушливе. В коминку ревіло полум’я, на стінах у залізних держалах димно горіли ряди смолоскипів. Та найбільше тепла струмувало з тіл весільних гостей, які натовклися так тісно на лавках, що кожен, хто хотів підняти кухоль, не міг не засадити сусіді ліктем під ребра.

Навіть на помості, як на Кетлін, гостей розмістили занадто тісно. Її саму всадовили між сером Райманом Фреєм і Рузом Болтоном, і довелося їх нюхати. Сер Райман пив так, наче у Вестеросі скоро все вино скінчиться, а під обладунками страшенно прів. Перед тим він скупався в лимонній воді, якщо судити з запаху, але жоден лимон не може заглушити такого кислого поту. Від Руза Болтона запах ішов не такий кислий, але не менш огидний. Замість вина чи меду він пив гіпокрас, а їв зовсім мало.

Кетлін не могла винити його за відсутність апетиту. Весільний бенкет почався з ріденького цибулевого супу, потім подали салат з горошку, цибулі й буряку; вимочену в мигдалевому молоці щуку; гори товченої ріпи, яку вже на стіл принесли холодну; холодець з телячого мозку та скибки жилавої яловичини. Страви були явно не королівські, а від холодцю Кетлін мало не знудило. Але Роб їв не нарікаючи, а брат так захопився нареченою, що взагалі ні на що не звертав уваги.

Ніхто б і не здогадався, що Едмур скиглив через Рослій усю дорогу від Річкорину до Близнючок. Чоловік і дружина їли з однієї тарілки, пили з одного келиха й поміж ковтками обмінювалися цнотливими поцілунками. Від більшості страв Едмур відмахнувся. Важко було йому за це докоряти. Вона-бо сама небагато пам’ятала з того, що подавали на її власному весіллі. «Я взагалі там щось їла? Чи весь час провела, вдивляючись у Недове обличчя й намагаючись розпізнати, що він за один?»

У бідолашної Рослій на вустах була приклеєна силувана усмішка. «Ну, вона ж панна, а скоро чекає шлюбна постіль. Немає сумніву, вона боїться так само, як і я боялася». Роба всадовили між Алікс Фрей і Гарною Волдою — двома пишними дівицями. «На весільному бенкеті, сподіваюся, ви не відмовитеся потанцювати з моїми доньками,— сказав Волдер Фрей.— Потішите старече серце». Ну, його серце має бути потішене: Роб виконав свій обов’язок, як король. Потанцював з кожною з дівчат, з Едмуровою нареченою і з восьмою леді Фрей, з удовицею Амі та з дружиною Руза Болтона Гладкою Волдою, з прищавими близнючками Серрою і Саррою, навіть з Ширі, наймолодшою донькою лорда Волдера, якій було, мабуть, років шість. Цікаво, думала Кетлін, чи нарешті вдовольниться лорд Переправи, чи ще знайде привід нарікати, що котрась там з його дочок і онучок так і не потанцювала з королем.

— Ваші сестри чудово танцюють,— сказала вона до сера Раймана Фрея, щоб зробити йому приємне.

— Та це тітки й кузини,— сер Райман ковтнув вина, і по щоці його побіг піт, скрапуючи на хліб.

«Який він кислий, ще й п’яний»,— подумала Кетлін. «Покійний» лорд Фрей, може, і заощадив на харчах для гостей, але напоїв не пошкодував. Ель, вино, мед лилися рікою. Великий Джон напився й шурубурив. Син лорда Волдера Мерет ще змагався з ним, хто кого переп’є, а от сер Вейлен Фрей, намагаючись не відставати, просто впився й відключився. Кетлін воліла би, щоб лорд Амбер лишався тверезий, але сказати Великому Джону, щоб не пив,— те саме, що сказати йому, щоб не дихав кілька годин.

Малий Джон Амбер і Робін Флінт сиділи неподалік Роба: один — поряд з Гарною Волдою, а другий — поряд з Алікс. Ні один, ні другий не пили: так само як Патрек Малістер і Дейсі Мормонт, сьогодні ввечері вони були синовими вартовими. Весільний бенкет — не бій, та коли люди п’ють, завжди є небезпека, тож короля без захисту лишати не можна. Кетлін була рада, а ще більше рада з того, що мечі всі повісили на гачки вздовж стін. «Щоб упоратися з холодцем з телячого мозку, меч точно не потрібен».

— Усі гадали, мілорд обере Гарну Волду,— мовила до сера Венделя леді Волда Болтон, перекрикуючи музику. Гладка Волда, кругла й рожева дівчина-опецьок з водянисто-блакитними очима, обвислим солом’яним волоссям і велетенською пазухою, голосок мала на диво писклявий. Важко було уявити її у Страхфорту в цьому рожевому мереживі й горностаєвій пелерині.— Мілорд дідусь запропонував Рузу посаг сріблом — стільки, скільки важитиме наречена, от мілорд Болтон і обрав мене,— засміялася дівчина, затрусивши подвійним підборіддям.— Я важу на два з половиною пуди більше за Гарну Волду, й оце вперше я цьому навіть рада. Тепер я — леді Болтон, а кузина й досі панна, а їй, бідоласі, скоро дев’ятнадцять.

Кетлін бачила: лорд Страхфорту пропускає це базікання повз вуха. Час від часу він куштував шматочок цього, ложечку того, короткими міцними пальцями відламуючи собі хліба від буханця, але насправді на їжу майже не відволікався. Ще на початку бенкету Болтон підняв тост за онуків лорда Волдера, підкреслено нагадавши, що Волдер і Волдер тепер під опікою його сина-байстрюка. З того, як старий скосив на нього оком, втягуючи ротом повітря, Кетлін збагнула, що невисловлену погрозу він почув.

«Чи було ще колись нерадісніше весілля? — подумала Кетлін — і тут згадала про свою сердешну Сансу та її шлюб з Куцем.— Мати, змилуйся над нею! Вона ж бо така ніжна душа!» Від спеки, диму й галасу починало нудити. Музик на галереї було багато, і грали вони гучно, от тільки хистом похвалитися не могли. Зробивши ще ковток вина, Кетлін дозволила пажу наповнити її келих. «Ще кілька годин — і найгірше буде позаду». Завтра в цей час Роб уже вирушить на нову