Буря Мечів - Джордж Мартін

Дівчинка мала не більш як чотири рочки.

— Я — Волда сера Еймона Ріверза, лорде-прадідусю,— присіла вона у реверансі.

— Давно це ти заговорила? Ну, нічого розумного ти все одно не скажеш, як і твій батечко. А він ще й байстрючий син, хе. Забирайся, я сюди тільки Фреїв запрошував. Короля на Півночі незаконні шмаркачки не цікавлять,— лорд Волдер зиркнув на Роба, а Бубонець закивав головою, брязкаючи дзвіночками.— Ось вони вам, і всі панянки. Ну, й одна удовиця, але дехто полюбляє жінку вже з досвідом. Ви могли б собі кого завгодно з них обрати.

— Це був би занадто складний вибір, мілорде,— мовив Роб з підкресленою ввічливістю.— Всі вони такі хороші!

Лорд Волдер пирхнув.

— Як-то кажуть, очі в мене слабі. Деякі з них і справді гарненькі, гадаю. А деякі... ну, це вже байдуже. Для короля на Півночі вони виявилися недостатньо хороші, хе. То що там ви хотіли сказати?

— Міледі...— Роб мав страшенно ніяковий вигляд, але ж він знав, що цей момент обов’язково прийде, тож прийняв його мужньо.— Тримати слово мають усі, а особливо королі. Я дав обітницю одружитися з однією з вас, і я цю обітницю зламав. Ви ні в чому не винні. Й тим, що я зробив, я не хотів зневажити вас, просто я закохався в іншу. Ніякими словами цього не залагодиш, знаю, та я приїхав перепросити вас, щоб Фреї з Переправи і Старки з Вічнозиму знову стали друзями.

Менші дівчатка збуджено вертілися. Їхні старші сестри чекали на реакцію лорда Волдера на його чорному дубовому престолі. Бубонець гойдався вперед-назад, видзвонюючи дзвіночками на комірі й короні.

— Добре,— нарешті мовив лорд Переправи.— Дуже добре, ваша світлосте. «Ніякими словами цього не залагодиш», хе. Добре сказано, добре сказано. На весільному бенкеті, сподіваюся, ви не відмовитеся потанцювати з моїми доньками. Потішите старече серце, хе,— він покивав рожевою зморшкуватою головою, точно як це робив його онук-дурник, от тільки бубонців лорд Волдер не мав.— А ось і вона, лорде Едмуре. Моя дочка Рослій, моя найцінніша квіточка, хе.

Сер Бенфрі завів її у залу. Якщо зважати на схожість, мабуть, то були брат і сестра. Якщо судити з віку, обоє — діти шостої леді Фрей, яка була з Розбі, наскільки пригадувала Кетлін.

Як на свій вік, Рослій була невеличка, зі шкірою білою, наче вона щойно з молочної купелі. Обличчя мала гарненьке, з маленьким підборіддям, витонченим носиком і великими карими очима. Густі каштанові коси хвилями спадали аж до пояса — такого тоненького, що Едмур, мабуть, долонею міг би його обхопити. Під мереживним ліфом блакитної сукні випиналися маленькі, але тверді груденята.

— Ваша світлосте,— опустилася навколішки дівчина.— Лорде Едмуре, сподіваюся, я вас не розчарувала.

«І близько ні!» — подумала Кетлін. Брат, угледівши дівчину, аж засяяв.

— Ви просто чарівна, міледі,— сказав Едмур.— І завжди будете, я певен.

У Рослій між передніх зубів виднілася щілинка, тому вона соромилася усміхатися, але цей недолік був навіть милий. «Нічогенька,— подумала Кетлін,— але ж така маленька, ще й з роду Розбі». Розбі ніколи не відзначалися міцним здоров’ям. Кетлін набагато більше сподобалися своєю статурою деякі старші дівчата в залі — чи дочки, чи онучки, вона певності не мала. Вони зовні нагадували Крейкголів: третя дружина лорда Волдера була з цього дому. Широкі стегна, щоб родити дітей, великі груди, щоб їх годувати, дужі руки, щоб їх носити. Крейкголи завжди були широкі в кості й міцні.

— Мілорд дуже добрий до мене,— мовила леді Рослій до Едмура.

— А міледі прегарна,— Едмур узяв її за руку й поставив на ноги.— Та чого ж ви плачете?

— Від радості,— сказала Рослій.— Я плачу від радості, мілорде.

— Досить уже,— втрутився лорд Волдер.— Наплачетесь і нашепочетесь по весіллі, хе. Бенфрі, проведи сестру назад у покої — хай до шлюбу готується. І до злюбу, хе, це ж бо найцікавіше. Для всіх, для всіх,— він пожував губами.— Буде музика, солодка музика, і вино, хе, проллється ріка червона, і все ми залагодимо. Але ж ви потомилися, і мокрі — он на підлогу натекло. Для вас уже запалили в коминках, і чекає глінтвейн, і купіль, якщо хто захоче. Лотаре, проведи гостей у їхні кімнати.

— Мушу перевести своїх вояків на той бік річки, мілорде,— сказав Роб.

— Вони й самі не загубляться,— невдоволено буркнув лорд Волдер.— Вони ж уже туди переходили, ні? Коли прийшли з півночі. Вам потрібна була переправа — я вам її забезпечив, ви й оком змигнути не встигли. Але робіть, як вам буде завгодно. Хоч за руку кожного переводьте, мене це не обходить.

— Мілорде! — мовила Кетлін, яка мало не забула про головне.— Просимо поїсти, якщо ваша ласка. Ми стільки льє проїхали під дощем!

Волдер Фрей пожував губами.

— Поїсти, хе. Буханець хліба, кусник сиру, може, ковбаски.

— І вина запити,— мовив Роб.— І солі.

— Хліба й солі, хе. Ну звісно, ну звісно.

Старий плеснув у долоні, й у залу слуги внесли карафи з вином і таці з хлібом, сиром і маслом. Лорд Волдер і собі взяв келих червоного й підняв його рукою в старечій гречці.

— Гості,— промовив він,— шановні гості. Ласкаво прошу під мій дах і за мій стіл.

— Дякуємо за вашу гостинність, мілорде,— відповів Роб. Його слова луною повторив Едмур, а також Великий Джон, сер Марк Пайпер та інші. Випили вина та з’їли хліба з маслом. Кетлін відпила вина та скуштувала трохи хліба — і їй зразу стало набагато легше. «Тепер усе має бути добре»,— подумала вона.

Знаючи, який цей старий буває дріб’язковий, Кетлін очікувала кімнати холодні й безрадісні. Але Фреї, схоже, вирішили виявити щедрість. Покої наречених були великі й пишно убрані, особливо звертало на себе увагу величезне ліжко з периною, стовпчики на якому були вирізьблені у вигляді веж. Завіси на ліжку були синьо-червоні, в кольорах Таллі,— приємна люб’язність. Дерев’яні підлоги встелювали напахчені килими, а високе вікно з віконницями виходило на південь. Кімната Кетлін була менша, але теж гарно вмебльована та зручна, а в коминку палав вогонь. Лукуватий Лотар запевнив, що Робові виділено цілий поверх, як і належиться королеві.

— Буде щось потрібно — просто покличте вартових.

Уклонившись, він вийшов і, важко накульгуючи, почав спускатися гвинтовими сходами.

— Потрібно виставити своїх вартових,— сказала Кетлін