Буря Мечів - Джордж Мартін
Зненацька галас перекрило гарчання: це накинулися один на одного двоє псів за м’ясний недоїдок. Вищирившись і клацаючи зубами, вони покотилися по підлозі під вибух реготу. Хтось обілляв їх елем з карафи, й вони відскочили врізнобіч. Один з собак покульгав до помосту. Тут мокрий наскрізь пес обтрусив ель просто на трьох онуків лорда Волдера, і старий зареготав, розтуливши беззубого рота.
Побачивши псів, Кетлін згадала Сіровія, але Робового деривовка ніде не було видно. Лорд Волдер відмовився пустити його в залу. «Я чув, той ваш дикий звір уже скуштував людського м’ясця, хе,— сказав старий.— Горлянки тільки так перегризає. На святі Рослій, серед жінок і малих, моїх любих невинних діточок, я таку потвору не потерплю».
«Сіровій їм не загроза, мілорде,— запротестував Роб,— якщо я буду поряд».
«Ви були і при брамі, хіба ні? Коли ваш деривовк напав на моїх онуків, яких я вислав зустрічати вас? Я все знаю, не думайте, що не знаю, хе».
«Він нікого не скривдив».
«Не скривдив, каже король? Не скривдив? Пітир упав з коня, упав! Я так дружину втратив — теж упала,— він пожував губами.— Чи то була якась шльондра? Матір байстрюка Волдера, так, тепер пригадую. Гепнулася з коня й голову розбила. Що б ваша світлість робив, якби Пітир собі в’язи скрутив, хе? Я б отримав замість онука чергове перепрошення? Hi-ні-ні. Може, ви і король, я цього не заперечую, король на Півночі, хе, але чия покрівля, того й порядки. Або вовк, або весілля, сір. А разом — ні».
Кетлін бачила, що син розлютився, але скорився з усією люб’язністю, на яку тільки спромігся. «Якщо лорда Волдера потішить подати мені печеного ворона з хробаками,— сказав він їй,— я все з’їм і добавки попрошу». І так і зробив.
Великий Джон за цей час перепив ще одного нащадка лорда Волдера — цього разу під стіл звалився Пітир Прищик. Хлопець від нього втроє менший, на що він розраховував? Лорд Амбер витер рота, підвівся й заспівав:
Бурмило, був собі бурмило, БУРМИЛО!
Кошлатий чорний здоровило!
Голос він мав непоганий, тільки трохи захриплий від пиятики. На жаль, скрипалі, ударники та флейтисти в цей час грали мелодію «Квіти весни», яка підходила до пісні «Бурмило і дівиця мила» приблизно так само, як слимаки до каші. Навіть бідолашний Бубонець на таку какофонію затиснув вуха.
Руз Болтон щось нечутно пробурмотів — і вийшов у пошуках виходку. В тісній залі вирувало, раз у раз виходили й заходили гості, туди-сюди бігали слуги. В сусідньому замку, знала Кетлін, так само вирував інший бенкет — для лицарів і лордів рангом нижче. Лорд Волдер вислав на той бік річки своїх незаконних дітей і їхніх нащадків, тому Робові північани називали це «байстрючим святом». Дехто з гостей, певно, бігав туди поглянути, чи байстрюкам часом не веселіше. Дехто, може, і до таборів доходив. Фреї приготували цілі вози вина, елю й меду, щоб прості солдати теж могли випити за весілля Річкорину з Близнючками.
На порожнє Болтонове місце присів Роб.
— Ще кілька годин — і цей фарс закінчиться, мамо,— сказав він тихенько, в той час як Великий Джон співав про дівицю милу, в якої медові коси золотіли.— Сьогодні на диво Чорний Волдер був сумирний, мов ягня. А дядько Едмур, здається, цілком задоволений зі своєї нареченої.
Тут він перехилився через Кетлін.
— Пане Раймане!
Сер Райман Фрей кліпнув.
— Так, сір?
— Я сподівався попросити Олівара бути мені за зброєносця в поході на північ,— мовив Роб,— але щось його тут не бачу. Може, він на другому бенкеті?
— Олівар? — сер Райман похитав головою.— Ні, Олівар — ні. Він... поїхав з замку. У справах.
— Зрозуміло,— озвався Роб, з чийого тону було чути, що йому нічого не зрозуміло. Та оскільки сер Райман не захотів нічого пояснювати, Роб знову звівся на ноги.— Потанцюємо, мамо?
— Ні, дякую,— відповіла Кетлін: з таким головним болем танець — останнє, що їй зараз потрібно.— Без сумніву, котрась із дочок лорда Волдера залюбки складе тобі пару.
— Не сумніваюся,— покірно всміхнувся він.
На той час музики вже заграли «Залізні списи», а Великий Джон заспівав «Хорошого хлопа». «Може, їх би хтось познайомив — хоч якусь гармонію внесли б». Кетлін обернулася до сера Раймана.
— Я чула, у вас кузен був співцем.
— Алесандер. Саймондів син. Алікс — його сестра,— він келихом кивнув на дівчину, яка танцювала з Робіном Флінтом.
— Алесандер заграє для нас сьогодні?
Сер Райман скосив на неї оком.
— Ні. Його немає,— він, витерши піт з чола, підскочив на ноги.— Даруйте, міледі. Даруйте.
Він нетвердо рушив до дверей, і Кетлін провела його поглядом.
Едмур цілувався з Рослій, стискаючи її за руку. А в залі сер Майк Пайпер з сером Данвелом Фреєм гралися в хто кого переп’є, Лукуватий Лотар розповідав щось кумедне серу Гостіну, один з юних Фреїв жонглював трьома кинджалами перед зграйкою хихотливих дівчат, а Бубонець сидів на підлозі, облизуючи з пальців вино. Подавальниці виносили велетенські срібні тарелі з горами соковитої рожевої ягнятини — нічого апетитнішого за весь вечір ніхто не бачив. А Роб вів Дейсі Мормонт у танок.
Старша дочка леді Мейдж вбрала замість кольчуги сукню, і виявилося, що вона досить гарненька: висока й гінка, з сором’язливою усмішкою на вустах, від якої її обличчя розквітало. Приємно було бачити, що в танці вона не менш граційна, ніж у двобої. Цікаво, думала Кетлін, чи дісталася вже леді Мейдж Перешийка? Інших дочок вона забрала з собою, та оскільки Дейсі була Робовим бойовим товаришем, дівчина вирішила лишитися біля нього. «У нього Недів дар завойовувати вірність». Олівар Фрей теж був відданий синові Кетлін. Роб, здається, казав, що Олівар хотів зостатися
