Шрам - Марина та Сергій Дяченко

На краю цвинтаря Егерт зупинився.

Осторонь від стежки темніла свіжа могила без пам’ятника, вкрита гладкою гранітною плитою. На сірому камені калюжками проступали літери: «Дінар Дарран».

І все. Ні слова, ні знака, не звістки. «А, може, це зовсім інша людина, — подумав Солль тоскно. — Може, це інший Дінар…»

Ледве переставляючи ноги, він підійшов. Дінар Дарран. Карета біля дверей «Шляхетного меча» і дівчина дивної, довершеної краси. Крива риска біля носків Соллевих ботфортів і безформні червоні плями на її щоках: «Дінаре?!»

Солль здригнувся — так чітко зазвучав у його вухах голос Торії. Наче дзенькіт битого скла: Дінаре?! Дінаре?! Дінаре?!

На цю могилу ніколи не сяде втомлений кам’яний птах.

Сторож знову виглянув з будиночка, не зводячи з Егерта здивованого, настороженого погляду.

Тоді Солль повернувся й щосили кинувся геть.

Дні минали за днями. Час від часу від капітана приходив посильний з тими самими запитаннями: як почувається лейтенант Солль і чи в змозі він приступити до служби? Посильний вирушав назад, вкотре несучи однакову відповідь: лейтенанту ліпше, але вийти на службу він поки не може.

Кілька разів навідувався й Карвер. Щоразу йому доводилося вислуховувати вибачення, переказані через слугу, — молодий пан, на жаль, надто слабкий і не може зустрітися зі старим другом.

Гуарди Каваррена потроху звикали до пиятик без Солля, деякий час усіх хвилювала історія його фатального кохання, але потім ця тема сама собою вщухла. Служниця Фета в трактирі біля міських воріт тайкома позітхала, втираючи оченята, та невдовзі знайшла собі втіху, бо й без славного Егерта навкруги вистачало вродливих панів з еполетами на плечах.

Нарешті одвічне питання посильного від капітана зазвучало трохи інакше: а чи зможе лейтенант Солль колись узагалі продовжувати службу? Похитнувшись, Егерт відповів ствердно.

Уже наступного дня його викликали на збір з показовими боями. Бої ці, що обов’язково проводилися затупленою зброєю, завжди викликали в Егерта глум: яке уявлення про небезпеку може виникнути, коли в руках тупе беззубе залізо? Тепер сама думка про те, що доведеться стати віч-на-віч з озброєним супротивником, викликала в Егерта дрож.

Уранці після безсонної ночі він відправив у полк слугу зі звісткою, що хвороба лейтенанта Солля загострилася. Гонець благополучно вийшов з дому, — але вибратися за ворота йому не вдалося, бо суворий, вкрай обурений Егертів батько безжалісно перехопив синове послання.

— Сину мій! — На щоках Солля-старшого перекочувалися жовна, коли, наче темна хмара, він постав на порозі Егертової кімнати. — Сину мій, настав час порозумітися. — Він перевів подих. — Я завжди бачив у своєму синові насамперед чоловіка. Що означає ця ваша дивна хвороба? Чи не маєте ви випадково наміру кинути полк, служба в якому — честь для будь-якого юнака шляхетної крові? Якщо це не так — а я сподіваюся, що це все-таки не так, — то чим пояснити ваше небажання явитися на збір?!

Егерт дивився на свого батька, вже не дуже молоду й не дуже здорову людину; він бачив жили, що напнулися на зморшкуватій шиї, глибокі складки між владно зведеними бровами й обурено блискаючі очі. Батько вів далі:

— Світле небо! Я спостерігаю за вами ось уже кілька тижнів… І якби ви не були моїм сином, якби я не знав вас раніше — клянуся Харсом, вирішив би, що наймення хвороби вашої — боягузтво!

Егерт сіпнувся, наче від ляпасу. Все єство його волало від горя й образи, але слово вже прозвучало, і в глибині душі він знав, що сказане батьком — правда.

— У роду Соллів ніколи не було боягузів, — жорстоко прошепотів батько. — Вам доведеться взяти себе в руки або…

Напевно, Солль-старший хотів сказати щось зовсім уже жахливе — так нервово засмикалися його губи й запульсувала вена на скроні. Можливо, він хотів пообіцяти батьківський прокльон або вигнання з дому, — але не наважився вимовити погрозу й замість цього повторив вагомо:

— У роду Соллів ніколи не було боягузів!

— Залиште його в спокої, — почулося з-за широкої спини Солля-старшого.

Егертова мати, бліда жінка з завжди опущеними плечима, нечасто дозволяла собі втручатися в розмови чоловіків.

— Облиште його… Що б не відбувалося з нашим сином, але вперше за останні роки…

І вона запнулася. Можливо, вона хотіла сказати, що вперше за останні роки вона не відчуває в синові міцної й хижої струни, що лякала її, перетворювала власну дитину на чужу й неприємну їй душу, але теж не наважилася вимовити це вголос і тільки подивилася на Егерта — довго й співчутливо.

Тоді він узяв шпагу й пішов геть із дому.

Тієї днини показові бої пройшли без лейтенанта Солля, бо, вийшовши з дому, він вирушив не в полк, а побрів пустельними вулицями до міських воріт.

Біля трактиру він зупинився; важко сказати, що змусило його завернути в широкі, до дрібниць знайомі двері.

Цієї ранкової години трактир був порожній, тільки між дальніми столиками миготіла чиясь згорблена спина. Егерт підійшов ближче. Не розгинаючись, спина совгала чимось по підлозі й муркотіла пісню без слів і мелодії. Коли Егерт відсунув стілець і сів, пісня перервалася, спина випрямилася — і служниця Фета, червона й захекана, впустила від радості пелехату ганчірку.

— Пане Егерте!

Посміхнувшись через силу, Солль звелів принести йому вина.

На столах, на підлозі, на різьблених спинках стільців лежали квадратні сонячні плями. Тонко дзижчала муха, стукаючись об скло такого самого квадратного віконця. Покусуючи край склянки, Егерт тупо дивився на дерев’яні візерунки на стільниці.

Слово прозвучало, і тепер він повторював його про себе, щораз здригаючись, наче від болю. Боягузтво. Світле небо, він боявся! Він лякався вже незліченну кількість разів, і страху його були свідки, а