Шрам - Марина та Сергій Дяченко

За кілька днів полк виїхав на маневри.

Проводи були обставлені з усією пишнотою; як і належить, маневрам передував парад. Мало не все населення Каваррена зібралося на набережній, причому глави шанованих сімейств явилися з мініатюрними прапорами династій, і флагштоками їм слугували оголені шпаги, зведені, як паличка капельмейстера. Бургомістр вирядився в мантію, розшиту геральдичною звіриною. Хлопчаків, вже записаних в полк, але які ще не досягли дорослого віку, вишикували в колону, й вони промарширували кілька разів узад-уперед. На чолі колони крокував п’ятнадцятирічний юнак, а замикало її трирічне маля в мундирчику й з дерев’яним кинджалом біля пояса. Різниця в довжині кроку майбутніх гуардів раз по раз позначалася, маля зовсім задихалося й кілька разів шльопнулося, плутаючись у перев’язі, але не заплакало, пам’ятаючи, видно, якої честі удостоєне.

Потім до натовпу явилися, нарешті, винуватці урочистостей — з капітаном на чолі гуарди урочисто проїхали вулицею, і під кожним був лискучий випещений кінь, і в правиці кожен тримав вітально зведену шпагу. Сміливі дівчата з юрби вискакували під самісінькі кінські морди, накидаючи гуардам на клинки кольорові кільця, прикрашені фіалками; кожне таке кільце означало ніжні дружні почуття. Найбільше кілець дісталося капітанові — за званням, та ще Соллю, який, утім, того ранку був блідий і не цілком здоровий. Над юрбою кружляли, спадаючи, квіти й підкинуті капелюхи; гуардів проводжали наче на війну, хоча кожен знав, що за три дні полк, цілий і неушкоджений, потихеньку повернеться до міста.

Городяни залишилися святкувати, а гуарди, проминувши міські ворота, виїхали на велику дорогу й вирушили туди, де ще за тиждень до цього приготовлено було військовий табір.

Весна нарешті забуяла вповні. Солль сидів у сідлі згорблений, ніяк не реагуючи на чудовий сонячний пейзаж, що розкинувся праворуч і ліворуч від дороги. Ніч напередодні Егерт провів без сну — ще до півночі на нього напосівся черговий кошмар, і тому він чекав світанку, міняючи догоряючі у канделябрах свічі. Всупереч очікуванням, парад не підбадьорив його, а навпаки, приніс нове потрясіння: Егерт виявив, що сам вигляд оголеної шпаги надзвичайно йому неприємний. Світле небо! Вигляд оголеного клинка, що завжди пестив серце рубаки й дуелянта, не навівав більше солодких думок про славу, про перемогу. Дивлячись на загострене залізо, вражений Солль думав тепер тільки про розсічену шкіру, оголену кістку, кров і біль, після яких настає смерть…

Товариші-гуарди косували на лейтенанта Солля, за офіційною версією, той був безнадійно закоханий. Обговорювалися можливі об’єкти нещасливої пристрасті, причому найпроникливіші припускали навіть, що серце лейтенанта зачарувала холодна й прекрасна Торія, наречена загиблого студента. Тільки Карвер не брав у цих суперечках жодної участі, а тільки мовчки, звіддалік спостерігав.

Звернули з дороги, проскакали краєм глибокого яру — з-під копит посипалися в прірву грудки землі. Капітан віддав команду; Егерт здригнувся, побачивши обстругану, без єдиного сучка колоду, перекинуту з одного краю яру на другий.

Один раз на парі Солль станцював на самій середині колоди, над найглибшою частиною яру. Щораз, коли нога Егерта ступала на гладку слизьку поверхню, душа його завмирала, охоплена захватом від близької небезпеки й усвідомленням власної відваги. Його не задовольняв ризик наодинці, і він, користуючись владою лейтенанта й магічною дією слова «боягуз», змушував ризикувати інших, влаштовуючи на колоді двобої… Якось хтось таки упав на дно яру й зламав ногу, Егерт не пам’ятав імені того бідаки — відтоді він скульгавів і змушений був залишити полк…

Усе це пригадалося Егертові протягом тієї секунди, коли за командою капітана гуарди спішувалися біля колоди.

Вишикувалися, юних, недосвідчених гуардів капітан поставив окремо, і лейтенант Дрон, визнаний вихователь молоді, з поважним виглядом узявся пояснювати їм суть випробування. Тим часом капітан, що не бажав втрачати ні хвилини, скомандував початок.

Умови були прості — перебігти на той бік і чекати там на інших. Хлопці-зброєносці, яких взяли на маневри спеціально для дрібних послуг, повинні були відвести коней у табір. Мертвою рукою Егерт передав свій повід підліткові, який дивиться на нього з обожнюванням.

У строгому порядку, один за другим, гуарди долали перешкоду — хтось із бравадою, хтось із погано приховуваною боязкістю, хтось бігцем, хтось сторожким дрібним кроком. Солль замикав колону. Він дивився, як чоботи його товаришів безстрашно зневажають гладеньке тіло колоди, і щосили намагався зрозуміти, звідки узялося це липке відчуття в грудях і хвороблива слабкість у колінах.

Егерт, який ніколи раніше не відчував справжнього страху перед небезпекою, не відразу й зрозумів, що просто боїться — боїться настільки, що вгинаються ноги й болісно зводить живіт…

Ланцюжок гуардів по цей бік яру рідів. Юнаки, які вперше пройшли випробування, радісно юрмилися на протилежному боці й криками підбадьорювали всіх, хто ступав на колоду. Наближалася черга Герта. Хлопці-зброєносці, яким давно слід було виконати наказ і повести коней, затрималися заради рідкісної можливості бачити новий трюк лейтенанта Солля.

Карвер, останній у колоні перед Егертом, ступив на колоду. Спочатку він ішов недбало, навіть розв’язно, але десь на середині збився з кроку й, нервово розкинувши руки, закінчив перехід. Колишній Солль не пропустив би нагоди презирливо свиснути приятелеві в спину, але той Егерт, якому судилося зараз ступити на колоду, тільки перевів подих.

Тепер усі гуарди вишикувалися на протилежному березі, і всі, як один, запитально дивилися на Солля.

Він змусив себе підійти. Світле небо, чого ж так тремтять коліна?!

Його чобіт непевно став на обтесаний край. Перейти на той бік неможливо; колода гладка, нога обов’язково зісковзне, Егерт у кращому разі скульгавіє, як той нещасний…

Усі чекали, початок Егертового трюку був надто вже незвичним.

Вкотре облизавши пересохлі губи, він зробив крок — і захитався, намагаючись зловити руками повітря. На тому березі засміялися — вирішили, що він спритно вдає недотепу.

Він зробив ще півкроку і чітко побачив гостре каміння на дні яру, і своє скалічене тіло на каменях…

І тоді, окинувши тужливим поглядом майбутній шлях над прірвою, він зважився.

Зважився, поспішно відступив,