Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Що з вами, мій друже? — тихо запитала капітанша в нього за спиною.

Він хотів з усієї сили вкусити себе за руку, але, щойно відчувши біль, мимоволі розтис зуби.

— Егерте, — у голосі Дилії зазвучала гірка образа, — лейтенанте Соллю… Ви більше не кохаєте мене?

Я хворий, хотів сказати Егерт, але вчасно отямився й промовчав. Небо, яка дурня…

— Кохаю, — сказав він хрипло.

Нарешті слуги внизу угамувалися, і будинок знову поринув у тишу.

— Тож я дарма зняла пояс вірності? — Слова Дилії, наче отруєний дротик, уп’ялися в Егертову голу спину.

І знову він переміг себе. Холодний і мокрий, вліз під мереживну ковдру — з таким же успіхом Дилія могла покласти поруч жабу чи тритона. Скривджена красуня відсторонилася — дерев’яними руками Егерт притяг її до себе.

Тіло його залишалося напрочуд здоровим і сповненим жаги. Двічі переживши шок, воно все-таки знову захотіло любові — так багаття, нещадно залите водою, займається з іскорки.

Дилія ожила йому назустріч. За кілька хвилин кімнату наповнило пристрасне ричання. Егерт рвався до мети, не думаючи вже про задоволення, — швидше б із цим покінчити й урятувати хоча б рештки колишньої слави. До бажаного фіналу залишалося кілька секунд, і тиша запанувала в домі, і спало місто, й скрізь під зоряним небосхилом запанував спокій, і ніщо, здавалося б, не заважало лейтенантові Соллю подарувати коханій насолоду, коли перед його внутрішнім зором виник капітан, який увірвався до кімнати у супроводі Дрона й гуардів. Картина була настільки яскравою, що Егерт бачив навіть червоні прожилки налитих кров’ю білків; йому здалося, що тверда мозолиста рука вже вхопилася за край ковдри й зараз буде ривок…

Він обм’як, ніби випотрошена тушка. Усе дарма, подальші зусилля марні, а при повторних спробах — жалюгідні й навіть смішні. Егерт Солль, найкращий у місті коханець, приречений був на невдачу.

Гірко засміялася Дилія.

Тоді Егерт підхопився, згріб в оберемок одяг і кинувся до вікна. По дорозі він розгубив половину свого гардероба, збив на підлогу тацю з вином і фруктами й перекинув столик. Злетівши на підвіконня, злякався-таки висоти другого поверху, але було запізно, парубок уже не міг зупинитися. З розгону вилетівши за вікно, неперевершений Солль голяка шльопнувся на клумби, знищивши рододендрони й заслуживши вічні прокльони садівника. Одягаючись на ходу, плутаючись у рукавах і колошах, ридаючи від сорому й болю, Егерт прожогом кинувся додому — пощастило ще, що до світанку залишалося кілька годин і ніхто не бачив славного лейтенанта в настільки жалюгідному стані.

Гуарди, коли вернулися до міста, насамперед поспішили поцікавитися станом здоров’я лейтенанта Солля. З кислою посмішкою блідий, змарнілий Егерт запевнив прибулих до нього посланців, що діло йде на поправку.

Плітки про невдачу з Дилією стали надбанням злих язиків наступного ж дня, їх переказували зі смаком і задоволенням, але в глибині душі не надто вірили — видно, мстить за щось клята капітанша.

Єдиною розрадою Солля була самотність. Цілісінькі дні він або сидів, замкнувшись у кімнаті, або тинявся безлюдними вулицями. Під час таких блукань йому вперше спала проста й страшна думка: а що як його хвороба — не випадковість і не тимчасове нездужання, що як мара ця продовжуватиметься й далі, місяці, роки, завжди?!

Егерта тимчасово звільнили від патрулювань, товаришів він старанно уникав, про візит до дами йому страшно було подумати, забута шпага стояла в кутку, як шкодлива дитина. По всьому дому лунали зітхання Солля-старшого — він, як і син, чудово розумів, що довго так продовжуватися на може: Егерту або доведеться зцілитися, або залишити полк.

Часом під дверима синової кімнати тихо з’являлася мати. Постоявши кілька хвилин, вона повільно дибала до себе. Одного разу, зустрівши Егерта у вітальні, вона не промовчала, як зазвичай, а обережно взяла його за манжет сорочки:

— Сину мій… Що з вами?

І, підвівшись навшпиньки, приклала долоню йому до чола, наче хотіла впевнитися, що гарячки немає.

Востаннє вона запитувала його про щось років п’ять тому. Він давно відвик розмовляти з матір’ю, забув дотик маленьких сухих пальців до свого чола.

— Егерте… що трапилося?

Розгубившись, він так і не вимовив ні слова.

Відтоді він почав уникати й матері. Самотні прогулянки його ставали все тужливішими. Якось, навіть не відаючи як саме, Солль натрапив під час своїх блукань на міський цвинтар.

Він був тут ще дитиною. На щастя, всі рідні й друзі його були живі, і Егерт не знав, навіщо людям провідувати житла мертвих. Тепер, проминувши огорожу, він задрижав і зупинився: цвинтар здався йому дивним, жахливим місцем, що не належить цьому світові.

Каліка-сторож виглянув зі свого будиночка й зник. Егерт здригнувся й хотів піти геть, але замість цього повільно рушив стежкою серед пам’ятників.

Багатші могили були прикрашені мармуром, бідніші — гранітом, зустрічалися пам’ятники, витесані з дерева. Майже всі вони за традицією зображували втомлених птахів, що присіли на надгробок.

Егерт ішов і йшов. Йому давно вже було не по собі, але він, як зачарований, читав та читав напівстерті написи. Задощило. Краплі стікали по кам’яних дзьобах і безсило опущених крилах, струмками збігали між мертвими пазурами, що вп’ялися в плити… З сірої завіси, на яку перетворився день, назустріч Егерту виступали пониклі на мармурових скелях орли, напиндючені маленькі ластівки, журавлі з похиленими головами… За широкими огорожами спочивали цілі родини. На одному надгробку нерухомо сиділи, притулившись один до одного, два голуби, а на другому знесилено схилила голову маленька, змучена пташина, і залитий водою напис на камені змусив Егерта зупинитися: «Знову полечу»…

Вода струменіла по Соллевому обличчі. Він зробив над собою зусилля, повернув, рушив до виходу. Від землі піднімався сірий, вогкий туман.