Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Пліч-о-пліч із Соллем сидів сумовитий, невизначеного віку суб’єкт із обвислим, наче крапля, сизим носом і короткими, всуціль заляпаними чорнилом пальцями. Егерт про себе обізвав його мандрівним писарчуком. Плавно погойдувалася туша диліжанса, купець задрімав, налігши обличчям на раму, дівка безуспішно ловила настирливу муху, писарчук безвідривно дивився в простір, а Егерт, у якого від незручної пози нила спина й затекли ноги, думав про минуле й майбутнє.
Він прожив у Каваррені двадцять років і ніколи не від’їжджав від нього на значну відстань, а саме тепер отримав можливість побачити світ — і ця можливість більше лякала, ніж радувала. Світ виявився незатишним, безформним нагромадженням містечок, селищ, постоялих дворів, доріг, якими вешталися люди — похмурі, іноді небезпечні, частіше байдужі, але незмінно неприємні Егерту незнайомі люди. Солль почувався недоглянутим, змученим, зацькованим. Примруживши очі та розмірено погойдуючись в такт руху диліжанса, він вкотре розпачливо побажав, щоб усе, що з ним відбулося, виявилося кошмарним сном. На якусь мить він щиро повірив, що зараз прокинеться у своїй постелі й, розтуливши повіки, побачить кабанів на гобеленах, покличе слугу, вмиється чистою водою над срібним тазом і буде колишнім Егертом Соллем, а не жалюгідним боягузливим бурлакою. Він так щиро в це повірив, що потріскані губи самі собою посміхнулися, а рука провела по щоці, наче відганяючи дрімоту.
Пальці його намацали довгий рубець шраму. Егерт здригнувся й розплющив очі.
Торговець глухо похрапував, дівка піймала нарешті муху й, затиснувши її в кулаці, з інтересом прислухалася до дзижчання нещасної бранки.
Світле небо! Все життя Солля, все його щасливе й гідне життя тисячею осколків летіло в неоглядну прірву, позаду залишалися ганьба й біль, про які страшно було й згадувати, попереду його чекала сіра, млиста, нудотна невідомість, про яку навіть думати було страшно. За що?! — Егерт знову й знову запитував себе.
Чільним місцем усіх нещасть, що навалилися на нього, було боягузтво, яке раптово прокинулося в душі сміливця. Але як, чому стало можливим таке переродження? Звідки прийшла хвороба?
Дуель із незнайомцем. Егерт раз по раз подумки повертався до неї й щоразу дивувалася: невже одна поразка здатна була так його зломити? Одна безглузда, випадкова поразка, що відбулася без свідків…
Він щосили зціпив зуби й втупився у вікно, за яким нескінченно довго тягся вогкий, темний ліс.
Копита коней вибивали рівний дорожній ритм, торговець прокинувся й розв’язав вузлик зі скибкою хліба й копченим курячим стегенцем. Егерт відвернувся — він був голодний. Дівка вморила нарешті муху й теж потяглася за вузликом, у якому віднайшлася булочка й шматочок сиру.
Писарчук, очевидно, роздумував, чи не час і йому повечеряти, коли до розміреного ритму кінських копит уплелися раптом зайві, фальшиві ноти.
Диліжанс смикнуло — спочатку вперед, потім якось незграбно вбік; нерозбірливо, злякано закричав візник на передку. Тупіт копит почувся позаду й збоку. Торговець раптом зблід, як крейда, і рука його, що стискала лискучу від жиру курячу ногу, крупно затряслася.
Дівка здивовано завертіла головою, на її губах біліли крихти булки. Писарчук гикнув, Егерт, нічого не розуміючи, але передчуваючи біду, втиснувся лопатками в потерту оббивку.
Попереду щось важко гепнуло об дорогу. Диліжанс різко стишив хід, Егерт мало не полетів уперед, на торговця.
— Осади! — зло вигукнув чоловічий голос звідкись позаду. — Осади, стій!
Істерично заіржали відразу кілька коней.
— Світле небо… — простогнав торговець. — Ні… Ні!
— Що це? — злякано запитала дівиця.
— Розбійники, — пояснив спокійно, наче у себе в конторі, писарчук.
Серце Егерта, нещасне боязке серце, одним судорожним рухом підскочило вгору, до горла, щоб відразу провалитися вниз, до шлунку. Він скорчився на сидінні й міцно замружив очі.
Диліжанс гойднувся й став. Швидко й благально замурмотів візник, потім скрикнув і замовк. Дверцята диліжанса рвонули зовні.
— Відчиняй!
Егерта труснули за плечі.
— Хлопче…
Він через силу розплющив очі й побачив над собою бліде обличчя з величезними очима.
— Хлопче… — прошепотіла дівчина. — Скажіть, що ви мій чоловік… Будь ласка… Може… — І, підкоряючись інстинкту слабшого, котрий шукає захисту в сильного, вона вхопила Егерта за руку — так потопаючий хапається за струхлявілу колоду. Погляд її був сповнений такого благання, такого щирого прохання про допомогу, що Егерту стало гаряче, ніби на розпеченій сковорідці. Пальці його занишпорили в пошуках шпаги, але як тільки доторкнулись до ефеса, рука смикнулась, наче від опіку.
— Хлопче…
Егерт відвів очі.
Дверцята смикнули знову, хтось зовні вилаявся, світло в тьмяному віконці закрила чиясь тінь.
— Ану відчиняй!
Від звуку цього голосу Солля затрясло. Жах накочувався хвилями, і кожна нова хвиля перехльостувала іншу, холодний піт струменів по спині й з боків.
— Треба відкривати, — флегматично зазначив писарчук.
Торговець усе ще стискав у руці курятину, очі його мало не викотилися на чоло.
Писарчук потягнувся до дверної засувки. Цієї миті дівчина, зневірившись знайти допомогу в парубка Егерта, побачила раптом темну порожнечу під протилежним сидінням.
— Хвилиночку, — примирливо пояснював писарчук тим, хто очікував зовні, — засувку заїло, хвилиночку…
Одним спритним рухом дівчина влізла під лаву, і зблякла тканина, що покривала сидіння, повністю сховала її від поглядів зовні.
Солль погано пам’ятав, що відбулося потім.
Одурманена страхом його свідомість побачила раптом лазівку, слабку надію на порятунок. Надія ця була насправді примарною, але затуманений мозок Егерта не зрозумів цього, ним заволоділо одне-єдине величезне на межі божевілля бажання: сховатися!
Він тяг дівчину з-під сидіння, як такса тягне з нори лиса. Здається, вона відбивалася, вкусила його за лікоть, вивернулась у руках, намагаючись заповзти назад, але
