Сабіт. Її перевертень - Влада Калина

- Вибачте, дозвольте пройти! - хтось мене штовхнув у спину. Я обернулась. Низенький чоловічок, в окулярах та з якимось чемоданьчиком.

- Ей, баби, лікаря пропустіть! - кричав хтось з кімнати.

- Лікаря? - я все ще не могла зрозуміти, що ж трапилося, але відчувала, що щось погане.

- Доню, Сабіта поранили, - зі сльозами на очах, вимовляла тітка, тремтячими губами. Її і саму трясло так, неначе там її чоловік помирає.

- Поранили?!

- Вам краще піти звідси! - знову той грубоватий голос, та неприємний тип, командував нами. - Краще сюди не дивитися! - кивнув Марині, щоб ми забиралися звідси, і зачинив перед моїм носом двері.

- Ходімо дитино. Посидимо на кухні. Я собі заспокійливого чаю зроблю і тобі теж.

- Давайте я вам допоможу, - підхопила її під руку. - Ви ледве на ногах стоїте.

Ми спускалися по східцях до кухні, а я весь час оберталася та дивилась на зачинені двері кімнати Шамана… Потім почула чоловічий крик. Здається то був його голос. Кричав Сабіт. 

- Господи! - мене аж затрясло саму. - Що вони йому там роблять? - Ми зупинилися на останній сходинці, та двох піднявши голову дивились на тіж самі двері.

- Мабуть ніж вийняли.

- Ніж?! Який ще ніж?

- Той що тирчав в його животі… Божечки, хоч би не вмер, - тітка нагнула голову, та пошкутильгала до кухні.

- Йому що хтось встромив в живіт ножа? - я бігла за нею.

- Так. Мабуть відразу не витягали, щоб кров'ю не стік, - зупинилась на порозі кухні, та увімкнула світло. - Це вже не вперше. Навіть не знаю за що його хочуть вбити.

Марина помалу впираючись за стіл, підходила до плити, та брала чайник. 

- Може Сабіту краще до лікарні?

-Цей лікар вже не раз рятував йому життя… Але я цим амбалам говорила, от тільки мене ніхто не слухав… Сабіт проти. Він при свідомості. Я навіть не уявляю, що йому прийдеться зараз пережити. Будуть зашивати по живому.

- Добре, що я втратила свідомість, коли витягали кулю з мого плеча, - відповіла я. Як уявила все це, аж самій живіт почав боліти.

- Це точно.

- Він говорив, що в нього повно ворогів, - відсунувши стілець, я присіла. Дивилась на тітку, а сама прислухалася чи більше ніхто не кричить. Наставляла вуха у відчинені двері. Зізнаюсь, може я і ненавиділа цього чоловіка, може і кохала, може все й відразу, але на той момент мені чомусь було шкода його. Він там біднесенький такі муки терпить. Жах!

- Сабіт хороша людина. Якщо з ним щось трапиться, то я залишуся без даху над головою. Адже йти мені нікуди, - зітхала тітка присівши напроти за стіл.

- Цікаво, а що там сталося? - я знову обернулась в сторону дверей. В мене душа ненамісці. Вона чомусь рвалась туди, до Шамана. Так хотілося бути поруч… І так хотілося щоб він жив.

- Я не знаю. Мабуть хтось нарошне підпалив той клуб, щоб виманити його та вбити… Ох, горе то яке! - знову почала плакати.

- Тихо, тихо. Не плачте, - я підійшла до неї, та обійняла за плечі. - Може вам випити якусь таблетку?... І мені теж.

- Доречі, коли лікар вийде звідти, то хай і на твоє плече подивиться… О, чайник кипить.