Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Світанок застав його в кріслі — змарнілого й переляканого.

За кілька днів йому випало чергування в нічному патрулі. Він зрадів — з часу пам’ятного сну сам вигляд ліжка був йому неприємний. Вже ліпше провести ніч у сідлі зі зброєю в руках, ніж знову боротися зі зрадливим бажанням залишити світильник горіти до ранку!

Чергували вп’ятьох: Егерт — лейтенантський чин робив його начальником патруля, Карвер, Лаган і ще двоє зовсім молодих, років по шістнадцять, гуардів.

Патруль був необхідною частиною нічного життя Каваррена — будь-який крамар заявляв не без гордості, що спить спокійно, коли чує під вікнами цокіт копит і голоси вартових. До справжньої пригоди доходило рідко — чи то в Каваррені було недостатньо нічних розбійників, чи то розбійничали вони тихо, чи то просто побоювалися — добродії гуарди не жартують…

Отримавши звичні настанови від капітана, добродії гуарди виїхали — Егерт із Карвером попереду, за ними Лаган і юні Оль із Боніфором. Покружляли вуличками навколо Ратуші, рушили до міських воріт; одне за другим гасли вікна, звідусіль чулися скрегіт засувів і стукіт віконниць. Трактир біля воріт не спав; кавалькада потопталася в роздумах перед широкими дубовими дверима: може, зайти на хвилинку, провідати хазяйку, що покрикувала на славних Іту і Фету. Зрештою, обов’язок узяв верх над спокусою, і патруль уже зібрався продовжувати свій шлях, коли з дверей трактиру, похитуючись, вибрався п’яний.

У темряві та під мухою гультяй не мав ні роду, ні звання — годі розібрати навіть, чи аристократ, а чи простолюдин… Весело гикнувши, Карвер направив на нього коня, розігнав мало не чвалом, а тоді підняв скакуна дибки перед самісіньким обличчям обімлілого п’яниці, не зачепивши бідолаху, але обдавши його гарячим кінським подихом і перелякавши при цьому до напівсмерті. Гуарди засміялися; дивно крекнувши, п’яниця сів на бруківку, а Карвер повернувся до товаришів, кинувши на Солля задоволений погляд — колись саме він навчив приятеля цьому жарту.

Рушили далі, місто лежало в пітьмі, й лише смолоскипи в руках патрульних та нечасті зірки в просвітах серед хмар абияк освітлювали чорні фасади сплячих будинків. Їхали мовчки, під копитами коней дзвякала бруківка, і Егерт, якому неприемно було дивитися на танець тіней уздовж вулиці, втупив погляд вниз, на стерті камені.

Раптом бруківка внизу під копитами здалася йому рікою під час льодоходу — кругляки безладно юрмилися, перли один на одного, здіймаючи гострі краї, наче очікували на жертву. Заціпенівши, Егерт зрозумів раптом те, чого не усвідомлював раніше, зрозумів і сам зчудувався з власної колишньої сліпоти. Камені бруківки були ворожі, смертельно небезпечні, й людина, яка впала на них з висоти, ну хоча б і зі спини коня, була майже приречена.

Кавалькада рухалася далі, разом з усіма цокав копитами Егертів жеребець, але його вершник уже не бачив нічого навколо. Стискаючи мокрими долонями вуздечку, Егерт Солль, природжений наїзник, вмирав зі страху впасти.

У вухах його багаторазово повторювався соковитий хрускіт зламаної шиї, камені бруківки хтиво випирали, ніби передчуваючи момент, коли голова хороброго лейтенанта трісне, як спілий кавун, на їхніх полірованих боках. Піт градом котився по Егертовій спині, хоча ніч була досить прохолодною. За два квартали він встиг тисячу разів умерти, і, нарешті, кінь його теж зачув зле, наче сум’яття вершника передалося і йому.

Кавалькада саме повертала. Стурбований жеребець сіпнувся — і цього несподіваного руху вистачило славному наїзникові Соллю, щоб звалитися.

Егерт сам не зрозумів, як це сталося; він давно забув, як падають із коня, бо востаннє це траплялося з ним, коли був десятилітнім хлопчиком. Солль відчув тільки миттєвий жах, перед очима його мигнуло чорне малозоряне небо, а потім — болючий, але, на диво, несмертельний удар.

Він лежав на боці, й перед очами парубка опинилися копита його ж коня; смолоскип випав з рук і сичав поряд у калюжі. Звідкілясь здалеку лунали здивовані запитання. За мить Солль усвідомив, що сталося, й вирішив ліпше вдати, ніби знепритомнів.

Що може змусити лейтенанта гуардів, особливо якщо це Егерт Солль, впасти з коня, який рухається ступою, на очах у чотирьох підлеглих? Тільки смерть, подумав Егерт, і йому захотілося вмерти.

— Соллю! Агов, допоможи, Лагане, він наче мертвий, оце так…

Він відчув, як чиїсь руки беруть його за плечі й повертають обличчям догори, але ознак життя не подавав.

— Флягу! Боніфоре, флягу, хутко!

На обличчя йому полилася невелика річка. Виждавши ще трохи, він застогнав і розплющив очі.

У світлі смолоскипів над ним схилилися Карвер, Лаган, Оль і Боніфор; обличчя у всіх були здивовані, а в юних гуардів ще й перелякані.

— Живий, — зазначив Оль полегшено.

— Що йому зробиться, — флегматично відгукнувся Лаган. — Соллю, ти п’яний, чи що?

— Коли вирушали, був тверезий, — резонно заперечив Карвер. — Хіба що на ходу встиг…

— На військовому посту? — беззлобно поцікавився Лаган.

— Та від нього ж не пахне! — обурився Боніфор.

Егерту дуже незручно було лежати ось так, горілиць, і служити об’єктом загального інтересу, до того ж камені бруківки, наче дочекавшись свого часу, впивалися в спину. Пововтузившись, він підвівся на лікті, тієї ж миті відразу кілька рук допомогли йому встати.

— Що з тобою? — нарешті запитав прямо Карвер.

Егерт сам не знав, що з ним, але докладно звітуватися гуардам не входило в його плани.

— Не пам’ятаю, — збрехав він, намагаючись, щоб голос його звучав якомога хрипліше. — Пам’ятаю, їхали… Потім темно, темно — і на землі лежу…

Гурди переглянулися.

— Кепські справи, — сказав Лаган, — ти до лікаря колись звертався?

Егерт не відповів. Насилу долаючи тремтіння, знову виліз на коня; нічний обхід продовжився, але до самого ранку Егерт ловив на собі запитальні погляди товаришів, які ніби очікували, що він звалиться знову.