Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Страшно? — запитав незнайомець. Це були його перші слова від початку двобою.

Егерт дивився на нього — наділеного небаченою силою старого, байдужого, зі зморшкуватим обличчям, з величезними холодними очима без вій. Незнайомець навіть не задихався — подих його залишався рівним, як і голос, і погляд.

— Страшно?

— Ні, — відгукнувся Егерт презирливо, і світле небо за свідка, що це була чистісінька правда — навіть перед лицем неминучої, здавалося, смерті він не відчував трепету. Незнайомець зрозумів це; губи його розтяглися, як тоді, у трактирі:

— Що ж…

Шпаги, задзвенівши, схрестилися. Незнайомець зробив ледве вловимий круговий рух клинком — і Егерт болісно скрикнув, відразу вирішивши, що йому вивернули кисть. Пальці його розтиснулися самі по собі, й фамільна шпага, описавши в сірому небі дугу, безславно шльопнулася на купу торішнього листя і потонула в ньому.

Солль притис постраждалу руку до грудей і відступив, не зводячи з супротивника очей. Йому було вкрай образливо, що ось цим прийомом немічний старий міг обеззброїти його ще в першу хвилину двобою, а отже, увесь поєдинок був лише фарсом, грою, піддавками…

Незнайомець дивився на нього й мовчав.

— Так і будемо стояти? — поцікавився Солль, ображений, але не переляканий. — Що далі?

Незнайомець мовчав, і Егерт зрозумів, що його власні хоробрість і презирство до смерті — теж зброя, якою він зуміє принизити свого переможця.

— Ну, вбий, — він посміхнувся, — що ти ще можеш зі мною зробити? Я не жалюгідний студент, щоб тремтіти перед лицем смерті. Хочеш упевнитися в цьому? Удар!

На обличчі незнайомця щось змінилося, він ступив крок уперед — і Егерт із подивом зрозумів, що той дійсно хоче вдарити.

Убивати беззбройного було в очах Солля найбільшою підлістю, він посміхнувся настільки презирливо, наскільки міг. Переможець його підніс клинок, Солль погляду не відвів і безстрашно дивився на оголене лезо.

— Ну?

Незнайомець ударив.

Солль, який так і не замружився, бачив, як сталеве лезо розмазалося в повітрі, наче блискуче віяло; він очікував удару й смерті, але замість цього відчув різкий біль у щоці.

Нічого ще не розуміючи, він підніс до обличчя руку — по підборіддю стікали теплі краплі. Манжети сорочки відразу заплямувалися кров’ю; мимохідь Егерт встиг порадіти, що зняв мундир і вберіг його від псування.

Він підвів очі на незнайомця і побачив його спину. Ховаючи на ходу шпагу в піхви, той так само неквапливо брів геть.

— Агов, — крикнув Егерт, божеволіючи, — шановний, ви все сказали?

Але сивий постоялець «Шляхетного меча» не озирнувся. Так і пішов, не кинувши навіть прощального погляду.

Егерт притулив до щоки хусточку, підібрав фамільну шпагу й, накинувши на плечі мундир, щиро порадів, що явився на дуель без Карвера. Поразка є поразка — навіть якщо сивий незнайомець був насправді заступником воїнів Харсом… Утім, ні. Заступник воїнів шанує звичаї, він не закінчив би дуель так дивно і по-дурному…

Уже на березі Егерт встав навкарачки й подивився в темне люстерко, що раз по раз посмикувалося брижами. На щоці Егерта Солля, віддзеркаленого у воді, темніла довга глибока подряпина — від вилиці до самого підборіддя, кілька червоних теплих крапель упали й розчинилися в холодній воді.

Дорогою до міста Егерт страшенно не хотів зустріти нікого зі своїх знайомих. Може, саме тому на першому ж перехресті йому трапився Карвер — надміру збуджений.

— Старий повернувся в готель неушкоджений, наче місяць уповні… Я вже подумав… А що це в тебе з обличчям?

— Кицька подряпала, — процідив Егерт крізь зуби.

— А-а… — протяг Карвер співчутливо. — Я вже подумав, чи не сходити до мосту…

— І присипати землею моє охололе тіло? — Егерту перехотілося стримувати роздратування; глибока подряпина на щоці вже не кровоточила, але пекла так, наче до лиця приклали розпеченого прута.

— Ну… — почав Карвер невиразно й відразу додав, понизивши голос: — А старий виїхав, відразу виїхав… У нього й кінь уже стояв загнузданий…

Егерт сплюнув.

— Мені що від цього?! На одного божевільного у місті поменшає…

— Я тобі відразу сказав, — Карвер розважливо похитав головою, — божевільних, як відомо, очі виказують… У цього очі зовсім ненормальні, ти помітив?

Видно було, що Карверу дуже хотілося побалакати про безумців взагалі й про незнайомця зокрема. Звісно, йому кортіло довідатися подробиці двобою, і наступною фразою обов’язково було б запрошення до трактиру, але цього разу Карвера очікувало гірке розчарування. Жодним чином не втамувавши його цікавості, Егерт відразу сухо розпрощався.

Герб Соллів на кутих залізом воротях мав викликати гордість у друзів і страх у ворогів — зображена на ньому войовнича тварюка не мала назви, зате мала роздвоєний язик, сталеві щелепи й два мечі в пазуристих лапах.

Насилу переставляючи ноги, Егерт піднявся на високий поріг. Біля входу його зустрів слуга, очікуючи на плащ і капелюх з рук молодого пана, але того нещасливого ранку в Егерта не було ні того, ні другого, тому молодий пан просто кивнув у відповідь на глибокий шанобливий уклін.

Кімнату Егерта, як майже всі приміщення в будинку Соллів, прикрашали гобелени з зображеними на них породами бійцівських вепрів. На маленькій книжковій полиці нудьгували кілька сентиментальних романів та посібники з мисливства — ні тих, ні других Егерт ніколи не відкривав. У простінку між двома вузькими вікнами висів портрет матері Егерта, молодої і вродливої, з кучерявим і білявим хлоп’ям, яке тулилося до її колін. Художник, який років п’ятнадцять тому виконував замовлення Солля-старшого, виявився звичайнісіньким солодким лестуном — мати була надто вродливою, причому краса ця виглядала неприродно,