Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Егерт наблизився до дзеркала, що стояло на столі біля ліжка. Очі його не здавалися зараз блакитними — вони були сірими, як похмуре небо. Солль через силу розтяг губи — ямочки наче й не було, зате зміїлася через щоку довга рана, що пекла і кривавилася.

На поклик з’явилася бабка-управителька, давно вже звична до всіх ситуацій, що траплялися в домі. Поохала, поплямкала губами, принесла баночку з маззю, що загоює рани; біль притупився. За допомогою слуги Егерт стяг ботфорти, кинув йому мундир і, знесилений, упав у крісло. Його морозило.

Настав час обіду, Егерт не спустився в їдальню, переказавши матері, що пообідав у трактирі. Він дійсно хотів туди піти, жалкуючи вже, що не залишився випивати в компанії Картера, він навіть устав, збираючись вийти, але загаявся й знову сів.

Часом у нього починала крутитися голова. Тоді білявий хлопчик на портреті, чудовий хлопчик із чистими, не подряпаними шпагою щічками, хитав головою й багатозначно посміхався.

Наближався вечір, поступово спадали сутінки, день ще повністю не згас, а ніч поки не народилася. За вікном темніло небо, з кутків виповзли тіні, і кімната перетворювалася. Розглядаючи помітні ще кабанячі морди на гобеленах, Егерт відчув слабке, неясне занепокоєння.

Він насторожено прислухався до цього незручного, незатишного, тягучого відчуття. Це було ніби очікування — очікування чогось, що не має форми й назви, нечіткого, але неминучого. Скалилися кабани й посміхався білявий хлопчик біля материних колін, важко колихався край пологу над ліжком. Егерту раптом стало холодно в теплому кріслі.

Він встав, намагаючись позбутися недоброго, невиразного занепокоєння, хотів покликати когось і опам’ятався. Сів знову, болісно намагаючись визначити, що саме і звідки йому загрожує, підхопився, щоб спуститися до вітальні, й тут, на його щастя, слуга приніс запалені свічі. На стіл було піднято старий багаторукий канделябр, кімната яскраво освітилася, тепер на зміну сутінкам прийшов вечір, і Солль одразу забув те дивне відчуття, що виникло в ньому на межі дня й темряви.

Тієї ночі він спав без сновидінь.

Минув ще тиждень, місто благополучно забуло трагічну подію, пов’язану з ім’ям Солля, і тільки Егертова мати не стала від цього ні веселішою, ні балакучішою. На могилі студента підростала трава, на березі Кави обладнувалася нова арена для кабанячих боїв, а капітан гуардів, він же чоловік прекрасної Дилії, оголосив на її зведенні про навчання, що мали відбутися незабаром, пишномовно обізвавши їх маневрами.

Маневри проводилися щороку, їх метою було нагадати панам гуардам, що вони не просто збіговисько гуляк і дуелянтів, а військове формування. Егерт Солль любив навчання, де так природно хвалитися доблестю, і завжди радів їхньому наближенню.

Цього разу він не зрадів.

Рана на щоці вже затяглася і майже не боліла; слуга призвичаївся голити Солля з особливою обережністю — щетина на щоках і підборідді вважалася несумісною з аристократичним походженням, тому Егерту ні на мить не спадало на думку прикрити мітку бородою. Оточуючі потроху звикали до його нового обличчя, та й сам він майже забув про рану, але з кожним новим днем дивне занепокоєння, що оселилося в його душі, усе впевненіше розросталося, перетворюючись на сум’яття.

Удень він почувався терпимо, але щойно спадала темрява, безконтрольна тривога, що виповзала з усіх чорних щілин, гнала його додому, і за наказом молодого хазяїна слуга зносив до його кімнати мало не всі свічі в будинку. І хоч Егертова кімната, наче бальна зала, сяяла вогнями, йому однаково часом ввижалося, що вепри на гобеленах поводять налитими кров’ю очима.

Одного разу ввечері він знайшов спосіб боротьби з дивною хворобою — звелів слузі завчасу приготувати постіль і ліг. Заснути вдалося не відразу, але Егерт затято не розплющував примружених очей; нарешті, він зісковзнув у дрімоту, а згодом і в сон.

Світле небо, ліпше б він цілісіньку ніч простояв на варті.

Десь над ранок йому наснився сон. Егерта й раніше відвідували сни, прості, повсякденні, більш-менш приємні — жінки, коні, знайомі, таргани… Прокинувшись, він забував свій сон раніше, ніж встигав усвідомити, що саме наснилося. Цього разу парубок підхопився серед ночі, весь спітнілий, у мокрій сорочці, тремтячи, наче щеня під зливою.

Ймовірно, це забуті розповіді про навалу Чорного Мору явилися з віддалених куточків пам’яті, казна-де почуті розповіді старих, байки, над якими він посміювався ще підлітком… Уві сні він побачив, як на ґанок його дому піднімається дивна істота в просмоленому балахоні, обмотана чорними від смоли ганчірками. У руках прибульця було знаряддя, що нагадувало вила з дуже довгими, загнутими зубцями — наче величезна, зведена судомою пташина лапа. Будинок порожній, прибулець піднімається у вітальню — там відкинута кришка клавесина, свічі прогоріли, і Егертова мати сидить, поклавши руки на клавіші… Жовті, сухі, мертві руки… Прибулець піднімає вила — і мати падає на бік, наче дерев’яна фігурка… Облита смолою людина згрібає своїм знаряддям мертве тіло — так садівник згрібає торішнє листя…

Егерт більше ані секунди не міг залишатися в темряві — не згадувати сон, забути, забути!.. Запалив свічку, потім, обпікаючись — другу; з темряви виринув портрет — білявий хлопчик біля жіночих ніг. Егерт на хвильку завмер, вдивляючись у обличчя своєї молодої матері, ніби просив захисту, як у дитинстві… Десь далеко співав цвіркун, за вікном була глупа ніч, Егерт притулив свічник до грудей і ступив крок до портрета, ще крок — і в цю мить обличчя жінки на портреті спотворилося від страшної злості, посиніло, ощирилося…

Волаючи, він прокинувся вдруге — уже наяву. За вікнами була та сама ніч, густа, задушлива, липка.

Тремтячими руками він знову засвітив свічі; шльопаючи босими ногами, заметався по кімнаті з кутка в куток, щосили обхопивши руками плечі — хлопця били дрижаки. Раптом це знову сон? Раптом він тепер приречений довіку жити в кошмарному сні й прокидатися, щоб один кошмар приходив на зміну другому? Що ж буде