Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Що мені подобається в житті, так це його непередбачуваність. Ще вчора часу на відповідь Полаку було хоч залийся, а тепер його катастрофічно не вистачало — на розв’язання проблеми століття в мене залишалося два тижні з хвостиком. Враховуючи, що з усіх заморочок природників я знав лише те, що кішки — це ссавці, шансів на геніальне прозріння було небагато, але слід було принаймні зрозуміти глибину свого неуцтва. Я кинув роботу в «Біокіні» (нарешті!) і задався ціллю розібратися хоча би в термінології, бо на найближчі три роки про бібліотеки доведеться забути — стипендіати фонду Роланда зазвичай працюють там, куди жоден притомний алхімік добровільно їхати не погодиться. Не те що такий поворот був для мене несподіванкою (напроти, що так станеться, я знав ще п’ять років тому), але чомусь мені здавалося, що при Саталі ситуація розвивалася б якось інакше.

Прочитавши в газеті, хто саме займе місце мого улюбленого вчителя, я пережив дещо змішані відчуття. З одного боку, Ларкес видавався мені поступливим типом і був мені трохи винен, з другого — тепер він був моїм начальником. Чи слід мені віднині вважати, що нашого вияснення відносин в Хо-Каргу ніколи не ставалося, чи, навпаки, вважати його керівництво лише умовним? Ось чому мені ніколи не подобалися державні установи — формальна ієрархія все лише ускладнює. До проблеми я поставився так, як і належить чорному — зробив вигляд, що її не існує, а питаннями вияснення стосунків з фондом почав діставати капітана Бера. Результати вийшли, будемо щирі, неоднозначні.

— Значить, так. Пан Ларкес визнає пріоритет фонду Роланда Світлого, оскільки договір з ними ти склав раніше, ніж із НЗАМПІС. Спочатку відпрацюєш те, що винен їм, потім — те, що залишилося від контракту з «наглядом».

Ви таке бачили? Я тепер всім винен, причому — на сім років наперед.

— І НЗАМПІС забуде про мене на три роки? — думка була приємна, але мені чомусь не вірилося.

— Ну, якщо місцевій владі знадобиться силова підтримка, цей час буде враховано в загальній тривалості контракту…

Я мало не задихнувся від обурення.

— Це що ж, мені тепер чотири роки, які ще залишилися, будуть нарізати купонами за ті ж самі гроші? Та жоден маг так не працює! Я на вас в суд подам. І всім розповім, що піднята мертва тварина за законом не вважається зомбі!!!

Як шкода, що при нашій першій зустрічі з Саталом я не знав про цей маленький але цікавий недолік законодавства! Ймовірно, той, хто формулював відповідні розділи закону, намагався абстрагуватися від релігійно-етичних норм Інквізиції і під розгляд попали лише ситуації, коли некромант відчуває пост-ефекти спроб самотужки пробудити людську свідомість. Не заперечую, буйний чаклун небезпечніший за зомбі чи вурдалака, але в результаті всенародна переконаність в тому що недопустимим є взагалі будь-яку некромантичну дію опиралася на помилковому знанні і силі традицій, а по-хорошому любителів мертвого можна було переслідувати лише за фізичні руйнування, спричинені їхніми годованцями (благо, без них не обходилося). Це було немудро, закон треба було допрацювати, але зворотної сили такі зміни не мали б. Уявляєте, як вони будуть виглядати, коли про це взнає преса?

Паровоз почав дратуватися, я теж не поступався. Будь би в мене зараз Джерело — хрін би ми домовилися. Погодилися на тому, що додаткова праця піде в залік контракту в розрахунку восьми годин на місяць і без збільшення ставки. Скнари!

Думки про несправедливість буття вкотре змусили мене відірватися від книг. Курс прийому блокаторів у мене закінчився, це також не додавало мені зичливості. Кажуть, що після такої довгої перерви повернення Джерела скорше схоже на друге Здобуття (цілитель прочитав мені цілу лекцію на цю тему, а потім півгодини задавав контрольні питання). На предмет інших ефектів я поки не впевнений, але повбивати всіх навколо мені хотілося вже зараз — величезний Редстон став видаватися маленьким і тісним, як краухардське сільце. Практично в будь-якому найнесподіванішому місці можна було наткнутися на когось, хто тебе знав, при тому, що чорні маги не люблять випадкового спілкування. Бармени в пивних знали мене на ім’я і цікавилися здоров’ям (не дочекаєтеся!), під ногами весь час пльонталися колишні студенти, яким конче треба було знати, як у мене справи (так само, як зліви!), а коли біля під’їзду управління я заледве не зіткнувся з Ларкесом (невисокий чаклун з життєрадісною усмішкою вибирався з службового лімузина і бадьорим кроком квапився до дверей), стало ясно, що роландівський фонд намалювався в моєму житті дуже своєчасно.

Спокою мені не було навіть в бібліотеці. Напередодні зранку, коли, здавалося б, усім викладачам слід бути на лекціях, мене упіймав кошмар усіх чорних університету — професор Шнайс, виключно занудний білий маг-теоретик, геть позбавлений почуття самозбереження.

— Добрий день, містере Тангор. Ностальгія замучила?

— Займаюся самоосвітою.

Я спробував непомітно накрити довідником книжечку про мешканців морських глибин.

— Похвально! А що видумаєте про це? — він пхнув мені під носа якийсь листок.

Ех, було б у мене зараз Джерело, зробив би з нього камбалу — так шоб два ока на один бік.

— Це — з білої магії.

— Я знаю. Але ви ж у нас, — він задоволено гигикнув, — універсал.

Ну от, варто мені було вийти за ворота, як міс Стефанія всім розпатякала про мої дивні інтереси, навіть цьому вченому непорозумінню. А я ж спеціально навіть не підходив до нього з питаннями, щоби не напоротися на дурні жарти!

— Це лише частина, щось із зовнішнього контуру. Має бути ще.

— Так, — він на секунду з’єднав два листи, — я також думаю, що це не амулети, а скорше — Печаті, частина якогось складного периметру. А ви — молодець! Мушу зізнатися, я було подумав, що Стефанія пошуткувала.

Ще секунда, і вони в мене обоє жартувати відучаться. Назавжди.

— Я — чорний маг…

— Так, так, звичайно.

Він з заклопотаним виглядом зірвався з місця і миттєво зник з очей. І після цього чорних називають безцеремонними!!! Вони просто зі Шнайсом не говорили.

До кінця місячного терміну я зрозумів, що я ХОЧУ, ні, палаю бажанням попрацювати на фонд Роланда Світлого десь далеко-далеко, в глухомані, і щоби жодного знайомого навколо в межах денного переходу.

Останній штрих — повернення Сили — ставався на добре знайомому полігоні. Вічний капрал Фатун мені допомагати не став.

— Дражнити я тебе не буду, не чекай. Я, звичайно, псих,