Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Коліться, містере Брайєн, що вам потрібно? Нізащо не повірю, що чорний маг цікавить вас просто так.
Він стиснув губи (не інакше — прихильних політкоректності)
— Бачите, один знайомий з регіонального офісу натякнув мені, що в наш район приїзд… е-е….
Я зрозумів, що він намагається вимовити слово «некромант».
— Спеціаліст з ретроспективної анімації.
— Так, так, саме так! — з полегкістю зітхнув Брайєн. — Я так розумію — це ви?
— А навіщо вам це?
Він стиснув щелепи — комусь не пощастило добряче розізлити мужика.
— Суть в тому, що на межі округів Вендел і Суессон стаються вбивства. Навесні було знайдено вісім трупів, але це лише тому, що поховання були недалеко одне від одного; скільки всього жертв насправді, ми не знаємо. Всі вбиті — діти до дванадцяти років.
— Чорні?
Він наморщився.
— На такій стадії розкладу сказати неможливо. Шестеро хлопчиків і дві дівчинки, вбиті не більше ніж п’ять років тому. Ми досі не можемо їх ідентифікувати — нема заяв про зникнення людей, принаймні, в нашому регіоні. Жертв може бути набагато більше, і — ніяких зачіпок стосовно того, хто це зробив. І тут я подумав, що можливо… е-е…
— … ретроспективна анімація допоможе ідентифікувати вбивцю?
— Так, саме так!
— Ви в курсі, що я працюю згідно чотирирічного контракту з розрахунку вісім годин роботи на місяць? Значить, тепер в курсі. Лише врахуйте, ніяких допитів ходячих трупів не буде — для цього потрібен інший ритуал. Я можу оволодіти пам’яттю небіжчиків, вибірково. Скажімо, бачити і чути те ж саме, що і вони. Вас це влаштує?
Щось подібне я вже влаштовував кілька разів під керівництвом Чарака. Видно, саме це було основним обов’язком експертів криміналістичного відділу, більшість з яких в побудові Круга не могли брати участі навіть теоретично. Маніпуляції такого типу вважалися відносно безпечними — особа заклинателя легко пересилювала видіння з чужого життя.
— Що завгодно, — зітхнув містер Брайєн, — якщо це допоможе знайти мерзотників.
— А штатного некроманта запросити не хочете?
Шеф смикнувся — ну, не подобалося йому називати речі своїми іменами.
— З цим треба чекати до півроку. В такому ділі зволікати не можна!
Як не дивно, я міг його зрозуміти. Чорні спокійно ставляться до смерті, своєї і чужої, але думка про те, що хтось систематично позбавляє життя дітей того ж віку, що і Лючик, була мені неприємна.
— Завтра я домовлюся про свої обов’язки, а під вечір — під’їжджайте. До речі, що там з повішеником?
— Та єрунда! Чоловічок один приїжджав сюди відпочивати зі столиці, археолог-любитель, півроку тому він ні з того, ні з сього, вирішив повіситися. Чисте самогубство, але місцеві понавидумували собі невідомо шо, і тепер тут ніхто не хоче жити. А даремно — добротне господарство.
Вже лежачи в ліжку, застеленому свіжими простирадлами (шеф був дуже передбачливим), я роздумував, чому в дитинстві життя видавалося таким простим, а зараз — що не день, то свіжіше. Чи воно завжди було так, просто, мені вдавалося існувати ніби в іншій площині буття? Фіг зрозумієш. Шерех обережно перевіряв, чим я без нього цілий день займався (після подій в Арангені потвора вирішила, що за мною потрібно постійно доглядати). Довелося звично шуганути набридливу тварюку — ми ще за Сатала не поквиталися! А в принципі, все не так вже і погано: робота є, комфорт уже забезпечено, залишилося зачистити місцевість від дітовбивць, і, взагалі, настане рай на землі. Добре!
Перше, що я зрозумів на нові роботі: алхімічний нагляд — це така собі годівничка, придумана аби втримати більш-менш пристойних алхіміків в такій глухомані. А те, що округ Суессон — остатня глухомань, мені твердо заявили троє з п’яти місцевих робітників (всі як і я — не місцеві)!
— Неправда! — заперечив я. — Не гірше, ніж у нас в Краухарді. І клімат м’якший.
На мене подивилися зі співчуттям.
Сама по собі наша контора монтажем або ремонтом чого б то не було не займалася. Алхімічному наглядові належало писати цидулки — довідки про ступінь зношеності основних засобів, рекомендації до впровадження нового обладнання, експертні заключення про причини аварійних ситуацій; для цього в штаті були юрист і машиністка. Заумні папери потрібні були населенню не так вже і часто, і весь інший час державні алхіміки халтурили на стороні (як я і гадав).
— Ти не думай, хлопче, народ у нас не дикий, — толкував мені старший інспектор. — Ми просто живемо далеко, новинки до нас не одразу доходять.
Але тоненький струмочок нововведень все-таки досягнув Суессона і босу Квайферу, який одним місцем відчував нові віяння, терміново знадобилася людина, яка б розбиралася в нинішньому стані справ. Тепер за умовчанням вважалося, що куратором усіх новинок доведеться бути мені.
І з усього немислимого багатства вибору першим таким пристроєм виявився закуплений на загал місцевими фермерами найновіший трубчатий газогенератор. Ви не уявляєте, з якими відчуттями я дивився на цю конструкцію! (Це прокляття. Вони мене переслідують. Треба тікати!) Ситуацію загострювало те, що доморощений трест зекономив на монтажниках, так що мені дісталася уся та занудлива рутина, якою зазвичай займався Карл. Ні, я впорався, але на те, щоби усунуту вже допущені помилки в збиранні і з’єднаннях, пішов майже місяць.
Зате після закінчення робіт всі місцеві називали мене «майстер (!) Тангор». Наскільки я зрозумів, умілому алхіміку тут могли пробачити все, навіть вредний чорномагічний характер.
А от з задачею шефа Брайєна у мене прогресу не було.
Відповідний ритуал ми провели майже одразу, особливою замислуватістю він не виділявся: трохи потримавши в рухах розсічений на косо череп, я впав у транс на дві години, а потім ще годину пробував зібратися з думками.
— Ну, як? — з надією поцікавився містер Брайєн (у нього було звання — капітан — але воно ніяк йому не пасувало).
— Та хрінувато, — резюмував я, — перед смертю дитину чимось опоїли, тому своїх убивць він не бачив.
— Наші експерти щось таке казали, — нагадав собі він, — у них склалося враження, що тут проводився якийсь ритуал, але в білій магії нема заклять, де потрібна смерть звичайних людей, навіть в забороненій її частині.
Те, що стосувалося заборонених, смертних заклять — це Брайєн повинен був знати краще за мене.
— Ну, а чорною магією тут і не пахне, гарантую. Далі. Хлопчик був слабоумним, тому ні імені свого, ні місця проживання не знав. Але дечого вони не передбачили, — я взяв приготовані листки паперу і вивів на них низку знаків. —
