Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Ось так у нас ставляться до героїв! Джерело відгукнулося легко і звично, а бутафорську тварюку я розніс на такі маленькі шматочки, що шукати їх в піску сенсу не було. Що характерно: Фатуна потім довелося викликати з-за ріки, і відізвався він не одразу.
Все, пора зав’язувати з цими відтягуваннями! Валізу складý — і в дорогу. Залишилося лише зганяти до комісара і вияснити, куди їхати.
— Думаєте, це розумно — дозволяти фонду Роланда розпоряджатися спеціалістом такого класу?
— Друзяко, ти, природньо, не розумієш суті справи. Скажи, у тебе в конторі працюють чорні маги молодші за тридцять років?
Паровоз напружив пам’ять і був змушений визнати, що ні.
— Ось бачиш! Є ряд фізіологічних процесів, які не може відмінити жоден підписаний контракт. Сама матінка-Природа змушує чорного в певному віці залишити сім’ю і вирушити на пошук власного місця в житті. Втручатися в цей повний сакрального змісту процес означає — сформувати стійку точку конфлікту, яка буде супроводжувати адепта протягом усього життя. Для формування здорової психіки бойовий маг у віці до двадцяти п’яти-двадцяти семи років МУСИТЬ мати свободу пересування і ні на чому не фіксуватися, інакше вихователям потім доведеться ЛАМАТИ сформований стереотип ворога. Це неконструктивно. Я розумію, Сатал — молодий, але куди дивилася Кевінахарі?
Паровоз збентежився.
— Ну, сер, були обставини…
— Так, так, я читав справу, — погляд Ларкеса змістився в бік завішаної портретами стіни. — Дуже талановитий юнак. Я розумію, чистильник не зміг знайти до нього альтернативних підходів.
Капітан зрозумів, що Тангор просто не знає ступені свого везіння. Якби Ларкес затримався у Редстоні всього лише на рік…
— Будемо сподіватися, що напруженість учбового процесу не дозволила молодому чоловікові усвідомити усі свої пріоритети. Нехай найближчі три роки джерелом роздратування для нього залишається фонд Роланда. До речі, саме тому вони і не кредитують бойових магів.
— Чому ж вони не погодилися взяти грошима?
— Вони би з радістю, але фонд фінансується урядом. Останні віяння помітно зіпсували їм бізнес — держава хоче брати своє з випускників натурою.
— Ну і пес з ними, — постановив капітан, — чесно кажучи, мені так навіть спокійніше буде.
— Ти теж помітив? — ожив Ларкес. — Юнак має властивість попадати в епіцентри конфліктів. Буде краще, якщо найближчі рік-два він проведе подалі від Редстона.
Паровоз знизав плечима — турбота чорного мага виглядала настільки ж неприродньою, як і його життєрадісна посмішка. Ну, хоче Ларкес позбавитися протеже свого конкурента, що тут зробиш? Добре хоч без крайнощів і законним шляхом.
Глава 6
До місця роботи я їхав… Скажемо так: довго. Ніяких вам експресів або, предки бороніть, фірмових потягів в такі місця не ходило. Коли я прикинув на карті можливий маршрут, то зрозумів, чому емісар тягнув з направленням до останнього — боявся, що ощасливлений стипендіат еміґрує з Інгерніки нафіг, бо що Каштадар, що така глухомань — одна холєра. Природньо, перевозку зомбі і мотоцикла фонд оплачувати не збирався, тому подорожувати довелося за свої кровні.
В дорогу мене проводжали дощ і Полак. Йоган печально мокнув під великою яскраво-барвистою парасолею, яка погано захищала його від поривчастого осіннього вітру.
— Ну як, ти подумав над нашим запитанням?
— Подумав, — я віддав йому заново перев’язану папку. — Але ви повинні зрозуміти, що я поки що
не відчуваю цієї теми. Треба ставити натурні експерименти, щоб власними очима все побачити.
І не в місті.
Він з розумінням кивнув.
— Я теж про це думав. З розробкою такого масштабу важко буде дотриматися таємниці, а голі теорії не запатентуєш. Віддалена провінція — це саме те, що нам потрібно…
Наш ідейний натхненних зрозумів натяк на льоту.
— Ну і чудово. Я, коли пороззираюся на місці, вам напишу. Якщо захочете продовжити справу — приїжджайте. Я-то, самі розумієте, у своїх пересуваннях тепер трохи обмежений.
— Розумію. Дякую. Ми будемо чекати.
— І не патякайте про це зайвий раз. Якщо не вистачить грошей — у мене є трохи заощадженого, на крайній випадок, зв’яжіться з Рональом Рестом. Лише обережніше з ним — пронирливий тип, ще той майстер до чужих тайстер.
На тому і розпрощалися.
І рушили, потягнулися шляхами неквапні місцеві поїзди. З виглядом бувалого мандрівника я нудьгував, втупившись у вікно. Спочатку крізь паузи в лісозахисній смузі було видно лише сільські краєвиди, потім над деревами почали випирати труби західного індустріального регіону, а потужні вантажні паровози басовитим ревом проводжали пасажирський потяг. В сусідніх купе часом гуляли компанії не обтяжених культурою попутників, але при спробах втягнути мене в ті гулянки, Макс виразно казав «гав!» і гості тихо випаровувалися. Після двох пересадок дизайн вагонів став простішим, а лісозахисна смуга виродилася в смугу вічнозелених чагарників, висаджених вздовж дороги виключно для проформи. Замість пасовищ і заводських цехів, вздовж колії потягнулися порослі бур’янами кам’янисті пустирі — ще не спекотний Полісант, але вже і не благодатна прохолода помірних широт.
Я між іншим пригадав собі, що ці рівнини ще відомі за назвою «цвинтаря цивілізацій». В будь-якому пагорбі, якщо добре попорпатися, можна було знайти камінь, що підозріло нагадував бетон, або шари темних, смолистих вíдкладів, які наводили фантазерів на думки про дорожнє покриття. Тут само поряд стирчали руїни часів короля Ґірейна. В цих місцях злощасному королівству перепало більше за все: люди тікали, нежиті витравили звірів і траву, зимові дощі змили і так не надто грубий родючий шар ґрунту. Безіменні пагорби середнього заходу до цього часу перебували в стані повного запустіння.
Але люди тут жили.
В цьому я однозначно переконався на останній ділянці шляху. Допотопна «гайцувка» заледве тягнула чотири пасажирських вагони, ні про яке багажне відділення не було і мови, і мотоцикл довелося затягували на платформу з вугіллям. Потяг був набитий битком (якби не суворий кондуктор, люди сиділи б і на даху), навіть зобі довелося ущільнитися, а мені — відбиватися від регулярних нав’язливих спроб сісти на мою валізу. Товариські кумасі бубнили у мене над вухом, діти верещали на цілий вагон і так — всі вісім годин дороги. Та-а-а…. Може, варто було пробувати добратися сюди своїм ходом..?
На якомусь задрипаному роз’їзді з гордою назвою «Вузлова» половина народу бадьоро кинулася на вихід, а я зосереджено попер до дверей свій об’ємний багаж (і це — не рахуючи мотоцикла). Помічник машиніста пробував лякати мене розкладом, на що йому було сказано: «Куди ж ти дінешся від штурмового прокляття!» — після його він замовк. Так, є такі непереможні залізничні чари, стоп-кран називаються, а тим, хто спробує заперечувати проти їх застосування, я просто дам в рило. Нарешті, весь мій багаж опинився на пероні, і потяг покотився в зовсім уже якісь таємничі
