Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Чергу на роботу в оперативному блоці займали за два дні. Зараз на лавиці в затінку під акаціями мирно вели бесіду «за життя» два чорних маги і цілитель-білий, анітрохи не занепокоєний зірваним графіком — не вперше. Прибуття групи штурмовиків з арбалетами всі троє сприйняли з цікавістю.
— Екстрена ситуація! — рішуче оголосив Паровоз (підлеглі впізнали його без додаткових представлень.) — Прошу звільнити місце інциденту.
Під поглядами суворих штурмовиків маги не стали виявляти надмірну допитливість і віддалилися в бік основного корпусу. Капітан рішуче відчинив двері оперативного блоку (в таких ситуаціях носіям костюмів вищого ступеню захисту належало виступати в ролі щита).
Старший координатор знайшовся майже одразу. За останні дні Сатал сильно здав — охляв, ніби почорнів на лице, під очима залягли глибокі тіні.
— А це ти, — маг стер з обличчя рясний піт. Він сидів на підлозі біля стіни (ноги не держать?), перед ним повільно вистигали лінії якогось масштабного Знаку. — Група готова?
Паровоз невпевнено нахилив голову.
— Перестань! Не час шифруватися. Я знаю, де діти, тепер треба спішити!
Забитим штурмовиками коридором енергійно проштовхався схвильований черговий:
— Сер, у нас проблеми зі зв’язком! Жоден телефон не працює, напевне, щось на підстанції.
На лиці Сатала розцвіла маніакальна посмішка.
— Не сіпайся, хлопче, це години на півтори. Ну, що я сказав? Рухаємося, вперед, вперед!
З сумішшю роздратування і полегшення Паровоз почав віддавати нові накази, всього через десять хвилин дві заповнених штурмовиками вантажівки виїжджали з воріт Управління.
— І куди ми їдемо, сер? — спробував уточнити Бер.
— Прямо вулицею і на бульварі наліво.
— А точніше?
Сатал похитав головою.
— Мені не відома адреса, лише маршрут. Я бачу це місце, тепер залишається лише до нього добратися.
Кевінахарі, яка встигла заскочити в кузов, пропхалася до координатора і протягнула йому блакитний флакон. Той знову похитав головою
— Ні. Я обіцяв, що не буду цього робити.
— І що примушує вас дотримуватися обіцянки? — похмуро поцікавилася емпатка.
Сатал скривився.
— Він може мститися моїм нащадкам тисячі років. Воно мені треба?
Смисл подій навколо відкрився Беру з кришталевою ясністю — вони вели бесіду з одержимим.
— Сер, ви…
Посмішка Сатала перетворилася на оскал.
— Так! Завжди є спосіб вирішити проблему, просто не всі готові на це піти.
— Шерех присутній одночасно і всюди, — відгукнулася емпатка, — для нього нічого не вартує прослідкувати шлях конкретної людини в часі і просторі. Але більшість тих, хто його торкнувся, помирає.
— Ну, вмирає, ну і що, — байдуже знизав плечима Сатал. — Тих покидьків я точно переживу.
Колона покинула місто і з’їхала вбік з доглянутого шляху, опинившись в лабіринті вузьких путівців, дрібних фермерських ділянок, великих заміських особняків і несподіваних скупчень мазанок абсолют-но архаїчних з вигляду, мешканці яких сприймали появу вантажівок як «подію». Шофери гудками зганяли на узбіччя погоничів з віслюками, пастухів і кіз — селяни намагалися повернутися додому до темряви. З возами було складніше — на дорозі попадалися місця, де роз’їхатися було просто неможливо.
Навіть знай поліція точну адресу, знайти викрадачів між цього хаосу було би нелегко. Шерех в якості проводжаючого мав свої недоліки — нежить виявився не в стані вияснити ступінь непрохідності доріг, і пару разів колоні доводилося закладати гак, об’їжджаючи засмічені яри і брудні, заболочені чи то калабані, чи то ставки. Останні пару сотень метрів до самотньої ферми загін ішов пішки, але в організований Саталом півторагодинний параліч зв’язку вони вклалися. Старший координатор закрив очі, ніби прислухаючись до чогось, і впевнено кивнув:
— Тут!
Кевінахарі обвела ціль на карті.
— В моїх списках цієї садиби не було.
Паровоз майже не здивувався.
Судячи за розмірами ділянки, перед ними була частина колись великого господарства, обкусана сусідами і більше нікому не цікава. Можна були лише подивуватися хитромудрості безумців — влаштувати лігво так близько до Редстона, і, в той самий час, ніби на східних островах.
В кущах перед перекошеним парканом старший координатор влаштував військову раду.
— Всім — слухати мене. Нас цікавить підвальне приміщення, виглядає воно приблизно так, — Сатал продемонстрував розграфлений олівцем листок паперу. — Всередині ходять троє, діти сидять тут. Я з вами не піду: застосовувати магію там не можна — ось тут, тут і тут встановлені ємності з нітрогліцерином. Це дуже нестабільна речовина, найменші коливання магічного фону можуть викликати непередбачувані наслідки. Плюс в тому, що серед них чарівників також немає.
Очевидно, координатор уважно прочитав звіти Тангора про Аранген. Капітан з повагою розглядав схему — об’єм отриманих даних виправдовував ризик звертання до нежитя. Як часто люди гинули через незнання найнесподіваніших дрібниць!
— А що, якщо вони стукнуть по контейнеру або скинуть його? — зацікавився капрал, який командував штурмовиками. Він, очевидно, розумів, що таке нестабільна речовина.
— Будемо діяти швидко і молитися, щоби вони розбиралися в алхімії гірше за нас. Вперед!
Паровоз подумки склав пальці хрестиком — доказів участі мешканців ферми у викраденні у них не було. Що, якщо монстр помилився? Якщо вже на те пішло, то про зникнення дітей Сатал заяв не робив. Добре ще, що штурмовиків, які діловито готували до бою ножі і арбалети, нюанси дотримання закону особливо не хвилювали (за це Хамірсон їх і вибрав).
Серед тріскоту цвіркунів і пахучого дурману перезрілих яблук озброєні люди виглядали майже так само нереально, як і затишна сільська хатинка, перетворена на смертельну пастку.
— Собак нема, — доповів висланий наперед розвідник, — лише кури на подвір’ї.
Бійці почали по одному просочуватися на територію ферми, тягнучи за собою здоровенну чавунну довбешку — побутовий замінник штурмових чар. Капітана Сатал далі огорожі не пустив:
— На тобі амулетів, як на каштадарці намиста. Сиди тут!
І Паровоз залишився в кущах, топтати траву разом з магом і сердитися на свою тимчасову безпорадність. Кевінахарі медитувала.
Весь штурм зайняв від сили хвилини три. З усіх Чудесників у підвалі будинку відреагувати на появу озброєних людей встиг лише один — сектант, який сторожив дітей, метнувся вглибину кімнати, до великої металічної колби на високій тринозі. Невідомо, чим би закінчилася історія, якби в той же момент йому під ноги не кинувся в’юнкий, рухливий хлопчак. А що ви хочете? Ніякі мотузки не здатні довго втримати на місці дієву натуру. Застигнутий зненацька, охоронець простягнувся на підлозі, опинившись в межах досяжності другого близнюка, і був моментально вкушений за вухо. Розлючені довгим
