Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Спочатку мене мучило запитання, якою мовою писати, але потім я зрозумів, що все-одно читати «Слово» можна лише за допомогою Шереха, а значить, літери не грають ролі — він буде давати переклад моїх думок. Потрібно просто максимально чітко підібрати символи, які асоціюються з даною темою. Старанно скомпонувавши і вивчивши напам’ять потрібний текст, я переніс його на захищені магією сторінки у вигляді хаотично-гармонічного розпису. Зайняло півтори листки. По завершенню моїх трудів будь-який чорний маг, який виявиться достатньо спритним, щоби домовитися з Шерехом, міг отримати вичерпну відповідь на питання про походження потойбічних сил. Зранку злощасна книжка відправилася на адресу центрального офісу НЗАМПІС у вигляді бандеролі від пана Салема.

Я знову залишився наодинці сам з собою.

«Північно-західний алхімік» було прочитано від першої до останньої сторінки, з апартаментів мене ввічливо попросили. Я здав свої скромні пожитки в камеру зберігання на вокзалі, і тепер роздумував, у який бік купувати квиток. Повертатися в Суессон не хотілося (там зараз якраз максимум болота), їхати до родини в Краухард також (почнуться сопливі пояснення). Махнути на Південне Узбережжя, чи що? Ні, не вийде: в газетах питали, що там оголосили надзвичайний стан. Бойові маги влаштують шабаш і зіпсують мені відпочинок.

Я сидів у кафе на привокзальній площі, жував пончики і замислено сьорбав каву. Поряд за столиком сидів Макс. А що? Маю право — у мене на нього ліцензія є. Але гривку мертвому псу я зачесав так, щоби побачити очі зомбі було неможливо. А то, знаєте, люди будуть нервувати, бігати, стільчики перекинуть….

В бік перонів з торбами і реготом пробиралася банда армійських спеців дуже знайомої зовнішності. О! Капітану Рідзеру додали нашивок. Мене помітили (волохатого зомбі спробуй не поміть).

— Гей, Тангоре, ти ж, наче, вмер?

Ну от, знову почалося!

— Я просто дуже сильно хворів.

Не питаючи дозволу, компанія почала розсаджуватися за сусідніми столиками, а капітан підсунув стілець навіть ближче, ніж дозволяли елементарні правила ввічливості.

— Є вигідна справа, — змовницько напів-пошепки оголосив він.

— Правда? — Не вірю, що в їхні голови могло прийти хоч щось законне.

— Та ти не думай — все чисто! І’Са-Оріо-Т.

— А що з ним знов не так?

— Все так. Є надійні дані — нежиті всіх з’їли. Речі нічиї лежать, все пропадає. Золото, камені, срібло — приходь бери.

— Так вже і бери, — засумнівався я.

— Якщо знайдеш, — погодився капітан. — Нам пошукач потрібен.

Заявити бойовому магу, що його можливості обмежені пошукацтвом — пряма образа. Саме тому ніхто з них потрібного таланту і не має.

— Ну, допустімо, це я теж умію.

— Приєднуйся!

Я обережно глипнув на непомітного типа, який акуратно присів на стільчик коло дверей.

— Ви що, з куратором і поїдете?

— А то! Він корисний — знає імперську мову. Зертак велів без нього не вертатися.

— І скільки коштує це щастя? — Я багатозначно тицьнув пальцем в бік стелі.

— Десятина.

Нічого так бос навариться на ініціативі молодших чинів!

— Угу. Я буду шукати, він — перекладати, а вам що робити?

— Від ґулів відбиватися!

Логічно. На закинутих землях всякої погані повинно бути як бруду. Капітан зі своєю командою рік нежитів по всьому Аранґену ганяв, практика в них прекрасна.

А мені гроші потрібні. Багато.

В смислі, до того, щоби продавати щось з татового спадку, було ще далеко. Жити є на що — ритуал мені оплатили, а скоро, гляди, і дивіденди від рудних бактерій крапати почнуть. Але на вежу все-одно не вистачає. На рахунок мотоцикла маса ідей, за які кошти я буду їх реалізовувати? Знову ж, небіжчик з «ла-ла-ла» нагородив мене видінням літаючих машин важчих за повітря, і літали вони не аби як, а просто — вз-з-з-з! Хто б знав, з яким болем я заносив їх опис на найдальшу сторінку щоденника. Нема сенсу хапатися за це зараз, потрібно більше досвіду, більше даних….

Більше грошей.

— Згоден!