Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Я підозріливо оглянувся. Мене зустрічали: присадкувата споруда вокзалу, пофарбована трьома відтінками жовтої фарби, жмути телеграфних дротів, протягнутих між стовпами найбезумнішими способами, і трохи перекошений вітряк-електрогенератор. Я провів поглядом натовп прибулих, які бадьоро вантажилися на неймовірно чадливі транспортні засоби різного калібру (жодного коня, бика чи осла поблизу видно не було) і між двома ударами серця зрозумів — моє!

П’ять років міського життя з шурхотом осипалися за спиною.

Я зітхнув на повні груди і одразу відчув у повітрі звабливий запах домашніх пиріжків. Біля дверей вокзалу дві тітки з кошиками жваво розпродували свій товар виголодженим пасажирам. Зараз же все поз’їдають без мене!!! Лишивши манатки під охороною Макса, я рвонув через колію за ароматною випічкою.

Встиг я ледве-ледве. Бабка-продавщиця пиріжків звично вдурила мене на два центи, а замість компенсації видала паперовий кульок; одразу ж виявилося, що пиріжки, які по ідеї мали бути лише яблучними, існували з начинкою як мінімум двох сортів, ще із капустою. Натовп якось раптом розвіявся, і я, уже без поспіху, пішов назад до речей, намагаючись зрозуміти, куди ж мені діватися далі.

На платформі все ще метушилися якісь люди, причому, кращого місця, ніж поряд з моїми манатками, вони для цього не знайшли. Я обережно наблизився і прислухався до їх розмови.

Видний високий чоловік в темно-зелених ґумових чоботях (останній писк сільської моди) рішуче заперечував піджарому мужчині в аристократичному прикиді з поліцейського мундира, армійських черевиків і абсолютно цивільної шерстяної шапочки (судячи за всім, служака був лисий).

— А я вам кажу, містере Брайєн, що до нас приїхав алхімік! Хіба не видно? — чоловік махав картузом в бік мого мотоцикла, причому його головний убір метлявся за якийсь сантиметр від морди очманілого від цього всього зомбі. Звичайний собака такого ставлення би не переніс.

— Та я і не заперечую, містере Квайфер, але мене повідомили, що саме цим потягом прибуває спеціаліст з нашого управління, — з погано прихованим роздратуванням гнув своє опонент.

— Так ідіть і шукайте його десь там! — містер Квайфер махнув рукою в бік вокзалу, чудом не попавши моєму псову по носу.

Макс, якому мерехтіння перед мордою набридло, багатозначно позіхнув.

— А чому, власне? — помітно підбадьорився містер Брайєн.

Поки суперечка спалахнула з новою силою, я перезирнувся з зомбі і став непомітно відступати ближче до вокзалу — звідти можна було прекрасно слідкувати за дискусією, а якщо вони почнуть битися (у Квайфера було двоє людей підтримки, у Брайєна — один, але військовий на вигляд), то мене гарантовано не зачепить. Якщо пощаститъ, то скоро вони підуть з платформи, і можна буде спокійно забрати свої речі (отак одразу втручатися в місцеві конфлікти мені не хотілося).

— Сер, вибачте, будь-ласка, ви, випадково, не містер Тангор?

На мене з таємною надією дивилося чергове біле чудо (ну як же без них!) — хлопець мого віку, вбраний трохи не за погодою — в шерстяного светра і важкі боти на грубу шкарпетку.

— А якщо так, то — що? — неголосно відгукнувся я і спробував ненав’язливо витіснити його з платформи. Головне — відійти туди, де нас уже не буде чути, а там забалакати білого — суща дрібниця.

Пізно.

— Добрий день! Яке щастя!!! Ми вас так чекали, так чекали! Я вже весь вокзал обійшов, а вас ніде нема!

Учасники суперечки почали повертатися, і мені довелося робити вигляд, ніби я оце лише підійшов.

— А ви, власне кажучи, хто?

Квайфер рвонув у мій бік так стрімко, що Макс шарпнувся, готовий стрибати напереріз, але цей живчик обмежився тим, що спритно вхопив мене за руки і почав її трясти. Цікаво, він розуміє, хто перед ним?..

— Добрий день! Я — старший інспектор алхімічного нагляду округа Суессон, це — мій помічник, Винклен, — Квайфер тицьнув пальцем в бік одного з супроводжуючих, — і наш водій, Шейклі, — помах в бік іншого, — це ми відіслали запит у фонд Роланда Світлого. Як добралися?

Дивно, що, коли він називав себе, сказав лише посаду.

— А на ім’я?

— О, голова дірява! Боб Квайфер! — він широко махнув картузом і безпомилково попав Максові по вухам.

— Гав! — висловив пес-зомбі своє ставлення до всього, що діялося навколо

Всі на мить завмерли і замовкли, а я, користуючись загальним збентеженням, зумів набрати прийнятну для розмови дистанцію. Моя чорна натура завивала, як циркулярна пила. Мене не можна хапати і мацати!!!

— Перепрошую, сер, — опонент Квайфера, — я — Ганнибал Брайєн, начальник окружного відділку НЗАМПІС. Адже ви бойовий маг, чи не так?

— Так!

І чим швидше це зрозуміє моє оточення, тим краще. Квайфер помітно ослабив натиск.

— Справа в тому, що за моїми даними, цим поїздом повинен був прибути експерт нашого криміналістичного відділу. Ви про це що-небудь знаєте?

— Без поняття! А як звуть того експерта?

Він знітився.

— На жаль, мені цього не повідомили.

— Тоді — раджу уточнити!

Ні, інших чорних магів у потязі не було, але обурював самий факт — не знати, як мене звати! Містер Брайєн в глибокій задумі лишився на пероні, а решта (я, інспектор, помічники і не представлений мені білий) потягнули купу багажу в бік вокзальної площі. Треба визнати, що приклад Соркара виявився заразним: окрім валізи і двох коробок з книжками, зі мною в путь вирушив срібний сервіз, ремонтний набір для мотоцикла, акуратна скринька з зіллями і чудо сучасної техніки — грамофон (останній в дорозі двічі навіть намагалися поцупити). Можливість відтворення звуку без допомоги магії викликала в мені естетичне задоволення.

Під моїм пильним керівництвом речі і зомбі загрузили в невелику вантажівку. Потертий життям агрегат був захляпаний грязюкою по самий дах, підсохлі бурі плями ховали під собою якісь емблеми і написи. Втім, тут всі виглядали так само — чи то доріг в околиці не було, чи то місцеві жителі про них не знали.

Спостерігаючи за балакучим і діяльним Квайфером, я розумів, що у великій бочці меду є-таки ложка дьогтю: мій новий бос абсолютно не вмів спілкуватися з чорними. Тобто, він знав, що такі люди існують і, напевне, не раз їх бачив, але в колі його спілкування (серед підлеглих, знайомих і сусідів) нашого брата не було. В майбутньому це обіцяло масу дрібних проблем. А чи не варто відновити знайомство з містером Брайєном? В кінці кінців, згладжувати подібні нерівності — його святий обов’язок? Вирішено! Як тільки влаштуюся, першим ділом знайду окружного шефа.

Сюрпризи бувають не лише в житті чорних магів. Молодий чоловік з густими каштановими кучерями носив форму посильного так впевнено, ніби і справді їм був; перев’язана червоною стрічною коробка в його руках виглядала цілком органічно. Він любив носити яскраву уніформу, через яку риси його обличчя ніхто не запам’ятовував, і давно навчився створювати потрібне враження, взагалі