Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Дівчина дивилася на Солля з огидою, холодною, гидливою, позбавленою злості і від цього особливо страшною. У ній не було ненависті, але здавалося, що її зараз знудить.
Егерт сам не пам’ятав, як пішов чи втік — геть, геть із очей, щоб ніколи більше не бачити, не зустрічатися, не згадувати…
А ще через день він сидів у «Вірному щиті» — похмурий, пригнічений і злий. Карвер вертівся поряд, весело патякаючи поперемінно про вепрів і жінок — традиційні кабанячі бої не за горами, чи буде батько виставляти Красеня, М’ясника й молодого Боя? До речі, про Солля запитувала прекрасна Дилія, дружина капітана, а ігнорувати її просто небезпечно — помститься… І з якого дива Солль, який став у місті головною подією тижня, отруює зневірою світлі дні такого неповторного життя?!
Солль якимось чуттям вловлював у голосі приятеля певне приємне збудження, схоже, у глибині душі Карвер радів відчуттю, що, перемігши на полі бою, неперевершений Егерт зазнав поразки на полі кохання й таким чином зрівнявся з іншими смертними. Можливо, у таких своїх міркуваннях Солль марне грішив на Карвера — так чи інак, але балаканина друга втомила Егерта. Нігтем вказівного пальця він вирізав борозни на потемнілій стільниці — так, він цілковито погоджувався з Карвером, тільки нехай, заради неба, заткнеться на хвильку й дасть своєму лейтенантові можливість спокійно допити кубок…
Цієї миті двері відчинилися, запускаючи в задушливий трактир струмінь прохолодного повітря й сонячний промінь; новоприбулий постояв на порозі й, наче переконавшись, що потрапив куди слід, увійшов.
Солль упізнав його — це була дивна сива людина, яка жила в «Шляхетному мечі» ось уже днів із десять. Пройшовши повз гуардів, він відсунув від столу стілець, що пустував неподалік, і важко присів на сидіння.
Сам не знаючи навіщо, Егерт спостерігав за ним краєм ока; у тьмяному світлі трактиру йому вперше вдалося розгледіти обличчя незнайомця.
Вік сивого постояльця годі було визначити — чи то років сорок, чи то всі дев’яносто. Дві дуже глибокі вертикальні зморшки прорізували його щоки й губилися в куточках запечених губ. Тонкий, довгий, обтягнутий жовтою шкірою ніс раз по раз поводив ніздрями, очі, прозорі, широко розставлені, здавалися зовсім байдужими до навколишнього світу. Придивившись, Егерт побачив, як часто посмикується велика повіка, позбавлена вій.
Сам хазяїн підніс незнайомцеві кубок з вином і зібрався вийти, коли той зненацька його зупинив:
— Хвилинку, голубе… Мені, бачте-но, ні з ким випити. Розумію, що ви при ділі — ну то просто складіть компанію… Я хочу випити за славних гуардів — вбивець беззахисних.
Хазяїн сіпнувся — він чудово зрозумів, кому адресовано тост. Буркнувши під ніс вибачення, добряга поспішив утекти — і вчасно, бо Егерт теж розчув спрямовані до нього слова.
Неспішно поставивши свій кубок на стіл, він нарешті глянув незнайомцеві прямо в очі — такі самі спокійні, навіть байдужі, наче фатальну фразу сказав хтось інший.
— За кого ж ви п’єте, шановний пане? Кого це ви обізвали…
— Вас, — кинув незнайомець безтрепетно. — Вас, Соллю, ви правильно сполотніли…
— Я — сполотнів?!
Егерт встав. Він був під мухою, але не п’яний.
— Що ж… — процідив він крізь зуби. — Боюся, що завтра у когось виникне бажання обізвати мене убивцею немічних стариків…
Обличчя незнайомця дивно змінилося — Егерт зрозумів, що той посміхається.
— Людина сама вибирає, ким бути, яку репутацію заслужити… Чому б вам не заколоти шпагою, скажімо, жінку? Чи десятилітню дитину? Можливо, вони пручатимуться вдаліше, ніж це вдалося вашій останній жертві…
Егерт втратив мову, розгублений, обернувся до Карвера — той, зазвичай гострий на язик, тепер чомусь притих. Нечисленні відвідувачі трактиру, хазяїн у дверях кухні, маленький сопливий кухарчук — усі зачаїлися, ніби відчули, що відбувається щось виняткове.
— Чого ви від мене хочете? — вичавив із себе Солль, з ненавистю вдивляючись у великі прозорі очі. — Хто ви такий, щоб напрошуватися на мою шпагу?
Незнайомець усе ще посміхався довгим сухим ротом, а очі його залишалися холодними.
— Але ж у мене теж є шпага… Я думав, ви віддаєте перевагу тим, хто не носить зброї, га, Соллю?
Егерт насилу змусив себе розтиснути стиснуті на ефесі пальці.
— Любите легкі жертви? — проникливо запитав раптом незнайомець. — Жертви, що випромінюють страх… Солодке відчуття влади… Га, Соллю?
— Він божевільний, — тихо, якось розгублено сказав позаду Карвер. — Ходімо, Егерте…
Солль перевів подих — слова незнайомця зачепили його глибоко, болісно, набагато сильніше, ніж йому хотілося б.
— Ваше щастя, — важко вимовив він, — що ви, мабуть, годитеся мені в діди… А я не б’юся зі стариками, зрозуміло?
— Ще б пак. — Незнайомець знову підніс кубок і виголосив, звертаючись до Егерта, до Карвера, до всіх, хто, затамувавши подих, слухав їхню розмову: — Я п’ю за лейтенанта Солля, втілення боягуза під маскою відваги!
Випити йому, втім, не вдалося, бо шпага Егерта, що миттєво вилетіла з піхов, вибила кубок з його рук. Дзвякнувши, срібна чаша вдарилася об кам’яну підлогу, трішки прокотилася й завмерла в темно-кривавій калюжі вина.
— Чудово. — Незнайомець задоволено відтирав мокрі пальці серветкою, величезні ніздрі його роздувалися. — Чи ж вистачить у вас сміливості зробити наступний крок?
Солль опустив шпагу, кінчик її проскреготів по камінню, проводячи біля ніг незнайомця криву риску.
— Добре. — Сивий постоялець «Шляхетного меча» був задоволений, хоча погляд його продовжував залишатися байдужим. — Тільки ж я не б’юся в трактирах… Місце й час?
