Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Наш найбільший знавець управляючих чарів, який регулярно намагався сперечатися зі мною за першість в цьому питанні, опустився до бесіди:
— Ти тепер куди, Тангоре, в Хо-Карг рвонеш?
Сказати йому, що лише псих стане перебиратися до столиці в такий час? До спеки, чуми, і юрм голодранців.
— Знаєш, місто, де вже місяць карантин — не межа моїх чаянь.
— Який карантин? Звідки карантин? — стрепенувся майбутній геній банківської сигналізації (він такі пастки виплітав, у мене мізки геть зносило).
Таке враження, що газети читаю один лише я.
— Надзвичайне положення, з забороною переміщень і цивільних інститутів влади. Песець, коротше кажучи, з нагоди чуми і масових безпорядків.
І невідомо, чого влада боїться більше — людей чи зарази.
— Це хто сказав? — насупився хлопець з талантами армійського спеца.
Пропонувати себе в якості свідка я не став і мовчки звів очі до неба. Всі зрозуміли правильно, і на мить запанувало благоговійне мовчання.
До столу пропхався студент зі звичайних, хапнув порцію салату з яловичиною і, мило посміхнувшись, забрався геть.
— А я от чув, — вирішив проявити ерудицію невиразний хлопчина без якихось помітних уподобань (з таких виходять великі начальники), — що в Арангені ледве не розмазали генерала Зертака.
От тобі і державна таємниця. І це білих вважають пліткарями!
— Як? Хто? — ожив народ. Чорних хлібом не годуй, де над чужою бідою позловтішатися.
— Та так, що, поки він за каштадарцями дивився, ці самі підібралися з тилу і ледве не прокляли усіх на смерть. Якийсь чистильник усіх порятував.
Майбутні світила чорної магії з розумінням загигикали: що таке представники служби «очистки», тут знав кожен. Так, бідному генералові тепер не позаздриш: якщо навіть редстонські студенти обмивають його кісточки, то що робиться в більш інформованих колах… І як вчасно я звідтам злиняв!
Народ почав стримано (все таки — освіта) вихвалятися майбутнім місцем роботи і очікуваними прибутками. Якщо з прибутками у мене все було нормально, то оголосити ще чотири роки контракту з НЗАМПІС це те, як я найбільше прагну проводити свій час, я не зміг би навіть під тортурами. Довелося зробити вигляд, що моя увага потрібна родині і втекти (розповідати іншим про свої проблеми не хотілося — чекати від чорних якогось співчуття було би смішно). До того ж, об’єктивно кажучи, гріх скаржитися — Сатал вибив особисто для мене допомогу з непрацездатності, тисячу крон на місяць. Дайте дві!
— І ніякого ворожіння, зрозумів? — Штатний цілитель був непохитним.
За тисячу крон на місяць я був здатен зрозуміти що завгодно. Шкода лише, довго симулювати хворобу не вийде — жодного зайвого дня прогулів учитель мені не дозволить.
Студентське святкування поступово перекочовувало з території університету в завчасно орендовані банкетні зали і кафе. Я через свою практику, яка затягнулася до неможливості, не встиг долучитися до жодної з нормальних компаній, тому вирушив із сім’єю на квартиру, пішки, щоби діти встигли хоч трошки стомитися. Це було питання життя і смерті: перезбуджена біла малеча тарахкотіла без зупинки, вони умудрилися заговорити до півсмерті навіть Джо — він почав відповідати якось загальмовано і з надією поглядати на мене. А що я? Я взагалі-то чорний маг. Подав ідею купити дітям морозива — хоч якийсь час роти у них будуть зайняті. Добре, ще тиждень їх потерплю, а потім вони самі будуть змушені поїхати — молодшим треба до школи.
В голові панувала приємна легкість. Ще б ні! Перегорнуто чергову сторінку книги життя. Можна сказати — закінчено цілий том. Тепер я — дипломований алхімік (ну, і маг також), у мене попереду ціле життя. Невеликі непорозуміння з «наглядом» і неврегульованість стосунків з фондом Роланда не могли отруїти моє існування.
— Це все, що у вас є?
— Так, сер, але я можу підняти справи з центрального архіву…
— Не треба! Цього достатньо.
Старший координатор перехопив зібрані Бером папки і з заклопотаним виразом обличчя поспішив на вихід. Варто було йому зникнути з очей за дверима, як міс Кевінахарі перестала метушитися з горнятками і замислилася:
— Тобі не здається, що Дан мене уникає?
Питання було дивне, але пригадавши поведінку Сатала за останні пару днів, Паровоз не міг не визнати — його начальник намагається триматися від емпатки якнайдалі.
— Він знає, що від мене дуже складно щось приховати. — Кевінахарі ковтнула чаю і рішуче відсунула горнятко. — Що він від тебе хотів?
Капітан знизив плечима:
— Довідку про ритуальну магію, дані інструментального контролю за останні сім років і демографічну карту регіону. Неофіційно.
— Він веде якийсь проект?
— Не чув про таке.
Емпатка глибоко задумалася, і від її серйозності Паровоз почав трохи нервувати. В мовчанні минуло п’ять хвилин.
— Знаєш що, — в кінці кінців виголосила Кевінахарі, — мені здається, у нас назрівають великі неприємності.
Глава 2
З намірів підлікувати нерви в компанії Чвертки нічого толкового так і не вийшло: на момент мого приходу Рон уже був помітно п’яним. Вид приятеля, який сам з собою перекидає чарку за чаркою, став неприємним сюрпризом. Ніколи за ним такого не водилося! Схоже, у мене назрівали проблеми (саме в мене — маги, які хоч трохи себе поважають, не ходять по кабаках в компанії алкоголіків). Університетські колеги роз’їхалися, в місті я майже нікого не знав, і перспектива наступні чотири роки (контракту з НЗАМПІС) пити чай в товаристві Кевінахарі мені не подобалася.
Довелося терміново забирати у Рона пляшку, не звертаючи уваги на його опір.
— У тебе що, хтось помер? — я не міг уявити собі іншого приводу так себе мучити.
На Чвертку найшов приступ сльозливої п’яної відвертості, спочатку я нічого не розумів, крім загального пасажу про несправедливість буття.
— З предками посварився?
Він кивнув, хлюпаючи носом і розмазуючи шмарки по лицю. Все ясно. Рон — звичайна людина, він не отримує ніякого задоволення від процесу протистояння як такого, особливо, якщо це конфлікт з добре знайомими людьми, як ото батьками. Чорний після вияснення стосунків відчув би душевний підйом, а цей сидить і кисне. Я думав, такі проблеми бувають лише у білих — мав я такий сумний досвід. Погратися мені в Кевінахарі, чи що?
П’ятнадцять хвилин пішло на те, щоби заварити чай (з них десять — на пошуки заварки). Рідина вийшла дивного кольору і трохи каламутна. Зцідивши відвар через ситечко, я взяв у руки горнятко і спробував згадати собі,
