Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— А може, так воно і було, — сказав Фродо. — Мабуть, там ми були в часі, який в інших місцях уже давно минув. Напевно, лише коли Срібна Жила винесла нас назад до Андуїну, ми повернулись у час, який спливає в усіх землях смертних аж до Великого Моря. А я не помічав у Карас-Ґаладоні ніякого місяця, ні молодика, ні старого: тільки зірки вночі та сонце вдень.

Леґолас ворухнувся у своєму човні.

— Ні, час ніде не затримується, — мовив він, — але зміна та ріст не однакові всюди й у всьому. Для ельфів світ також рухається, та рухається водночас і дуже швидко, і дуже повільно. Швидко, бо самі вони мало змінюються, а все навкруги тече повз них: і це їх засмучує. А повільно, бо вони не рахують років, що минають. Пори року для них — лише нескінченні брижі на поверхні довгого-довгого потоку. Однак усе на світі колись має згаснути.

— Але згасання в Лорієні зовсім не помітне, — сказав Фродо. — Сила Володарки боронить його. Такі чудові, хоч і короткими здаються, години в Карас-Галадоні, де Ґаладріель зберігає ельфійський Перстень!

— Поза межами Лорієну такого не слід говорити, навіть мені, — сказав Араґорн. — Більше про це не згадуйте! А ти, Семе, просто збився з ліку. Час швидко минав для нас, як і для ельфів. Поки ми були там, минув старий місяць, а новий народився й пішов на спад. А вчора ввечері знову народився молодик. Зима майже закінчилася. Час наближається до весни, яка принесе мало надії.

Ніч минула тихо. З протилежного боку не долинало ні звуку, ні поклику. Мандрівники, котрі повмощувались у човнах, відчули зміну погоди. Повітря потеплішало і знерухоміло під великими вологими хмарами, які припливли з півдня та далекого моря. Шум Ріки, що обтікала скелясті пороги, здавався голоснішим і ближчим, аніж до того. З гілок дерев над човнами почала скрапувати волога.

Коли настав день, настрій довкола був тихий і сумовитий. Поволі розвиднілося, бліде розмите світло не відкидало тіней. Над Рікою зависла імла, білий туман огорнув землю; протилежного берега видно не було.

— Я не терплю туману, — сказав Сем, — але з цим нам, здається, пощастило. Тепер, мабуть, зможемо так забратися, що ці кляті ґобліни нас не помітять.

— Мабуть, що так, — мовив Араґорн. — Але нелегко буде знайти стежку, якщо туман хоч трохи не підніметься. А якщо ми хочемо пройти Сарн-Ґебір і добратися до Емін-Муїлу, то стежку знайти мусимо.

— Не розумію, навіщо нам минати Пороги чи взагалі пливти Рікою, — сказав Боромир. — Якщо ми вже під Емін-Муїлом, то можна покинути ці шкаралупки і попрямувати на південний захід аж до Енти, а за нею — наші землі.

— Можна, якщо підемо до Мінас-Тіріта, — відповів Араґорн, — але ми ще цього не вирішили. І такий шлях може виявитися небезпечнішим, аніж це здається. Долина Енти пласка та багниста, і її тумани смертельно небезпечні для піших і завантажених. Я би не покидав човнів, доки це можливо. На Ріці принаймні не заблукаєш!

— Але східний берег захопив Ворог, — заперечив Боромир. — Навіть якщо ти проминеш Ворота Арґонату й дістанешся неушкодженим до Кремінь-скелі, що далі? Скочиш із Водоспаду і приземлишся у болотах?

— Ні! — відповів Араґорн. — Просто перенесемо човни старовинним волоком до підніжжя Рауросу і знову спустимо на воду. Хіба ти не чув, Боромире, чи навмисне забув про Північні Сходи та високий трон на Амон-Гені, збудовані за часів великих королів? Я принаймні хотів би постояти на тому високому місці, перш ніж вирішу, куди йти далі. І можливо, там якийсь знак підкаже нам рішення.

Боромир іще довго протестував, але коли виявилося, що Фродо готовий іти за Араґорном, куди би той не подався, то згодився.

— У Мінас-Тіріті не заведено покидати друзів у скруті, — сказав він. — А вам потрібна буде моя сила, щоби добратися до Кремінь-скелі. До того високого острова я дійду з вами, але не далі. Там я зверну додому — сам-один, якщо своєю допомогою я не заслужив на супутника.

Настав день, туман трохи розсіявся. Вирішили, що Араґорн із Леґоласом відразу підуть берегом, а інші залишаться біля човнів. Араґорн сподівався знайти стежку, якою можна було би перетягти човни та клунки на спокійну воду нижче від Порогів.

— Ельфійські човни, можливо, і не потонуть, — сказав він, — але це не означає, що ми перепливемо через Сарн-Ґебір живими. Досі це не вдавалося нікому. Тут люди Ґондору не проклали жодної дороги, бо навіть за часів величі їхні володіння не простягалися далі за Емін-Муїл; але десь тут, на східному березі, має бути волок. Він точно не зруйнований, бо колись із Дикого Краю до Осґіліата тут плавали легкі човни, навіть кілька років тому, поки тут не розплодились орки.

— На моїй пам'яті мало який човен припливав до нас із півночі, та й орки вештаються на східному березі, — сказав Боромир. — Якщо ти підеш уперед, хоч би навіть і стежкою, небезпека зростатиме з кожною милею.

— Небезпека чигає і на будь-якій дорозі на південь, — заперечив Араґорн. — Чекайте на нас лише один день. Якщо не повернемося, значить, ми втрапили у біду. Тоді обирайте собі нового проводиря і робіть усе, що він скаже.

З важким серцем спостерігав Фродо, як Араґорн і Леґолас вилізли крутосхилом і зникли в імлі; та його страхи були безпідставні. Минули дві чи три години, як десь опівдні з туману виринули постаті розвідників.

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, спустившись до човнів. — Там є стежка, яка веде до зручного причалу, все ще справного. Відстань невелика: початок Порогів лиш на півмилі нижче, а тягнуться вони трохи більше, ніж милю. Відразу за ними Ріка чиста і спокійна, хоча течія швидка. Найскладнішим завданням буде перенести човни та речі до старого волока. Ми знайшли його, та він досить далеко звідси, під самими скелями, від берега метрів за двісті. Північного причалу ми не виявили. Якщо він усе ще існує, то ми, мабуть, проминули його вчора вночі. Навіть якщо зараз попливемо вгору проти течії, то не помітимо його в тумані. Боюся, доведеться нам покинути Ріку ось тут і простувати до волока, як уже вдасться.

— Це було би нелегко, навіть якби всі тут були людьми, — сказав Боромир.

— Мусимо впоратися, які вже ми є, — зазначив Араґорн.

— Авжеж, — сказав Ґімлі. — На важкому шляху людина відстане, а гном піде далі, навіть із тягарем, удвічі важчим за нього самого, пане Боромире!

Завдання справді було важке, та, зрештою, його виконали. Човни розвантажили