Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
І я кажу собі: «Знову спите, Семе Правоноже!» — кажу я, та й більш нічого. Але тепер думаю і все сумніваюся. Що ви на це скажете, пане Фродо?
— Сказав би, що то колода, сутінки та сон у твоїх очах, Семе, якби ті очі тільки зараз привиділись. Але це не так. Я бачив такі очі ген на півночі, ще до Лорієну. І бачив дивну істоту з очима, котра тієї ночі дряпалася стовбуром до нашого помосту. Галдір також її бачив. А пригадуєш, що розповідали ельфи, які пішли на ватагу орків?
— Ага, пам'ятаю, і ще дещо пригадую. Мені самому не подобаються мої думки, та якщо згадати одне та друге, та історії пана Більбо й усе таке, то, здається, я можу дати ім'я цій істоті наздогад. Бридке ім'я. Ґолум, так?
— Так, саме цього я вже давно побоювався, — сказав Фродо. — З тієї ночі на помості. Гадаю, він переховувався в Морії і там напав на наш слід; але я сподівався, що наше перебування в Лорієні зіб'є його зі сліду. Це жалюгідне створіння, мабуть, ховалось у лісах над Срібною Жилою і вичікувало, коли ми вирушимо далі!
— Схоже на те, — мовив Сем. — І нам тепер варто стерегтися, бо інакше якоїсь ночі почуємо в себе на шиї бридкі пальці, якщо взагалі встигнемо прокинутись. І якраз до цього я і веду. Не треба непокоїти сьогодні ні Бурлаку, ні інших. Я постою на чатах. А висплюсь удень, усе одно в човні я не більше, ніж вантаж, як ви могли би сказати.
— Міг би, — сказав Фродо. — І міг би сказати «вантаж із очима». Ти початуєш, лише пообіцяй розбудити мене опівночі, якщо доти нічого не станеться.
Глупої ночі Фродо прокинувся з глибокого темного сну, бо Сем трусив його за плече.
— Дуже ніяково вас будити, — прошепотів Сем, — але ж ви самі просили. Нема про що розповідати чи майже нема. Здається, щось тихо плюскотіло у воді й винюхувало, та вночі біля річки чого тільки не почуєш.
Він ліг, а Фродо сів, загорнувшись у ковдру, і спробував відігнати сон. Повільно минали хвилини, години, й нічого не відбувалося. Фродо саме піддавався спокусі знову прилягти, коли щось темне, ледь помітне, підпливло до одного з причалених човнів. Довга біляста рука висунулася з води й учепилася за край борту; два бліді ока-ліхтарики холодно блимнули, зазираючи до човна, а потім піднялись і витріщилися на Фродо. Вони були на віддалі якихось двох-трьох ярдів від острівця, і Фродо почув тихий свист дихання. Він підвівся, витягаючи з піхов Жало і глянув просто в очі. Їхнє світло вмить згасло. Почулися сичання та плюскіт, і щось темне, схоже на колоду, шугонуло течією вниз у пітьму. Араґорн ворухнувся вві сні, перевернувся й сів.
— Що трапилося? — прошепотів він, скочивши на ноги й підійшовши до Фродо. — Мені щось причулось уві сні. Чому ти витяг меча?
— Ґолум, — відповів Фродо. — Або принаймні так мені здалося.
— Ага, — мовив Араґорн. — То ти вже знаєш про нашого маленького розбійника? Він валандався за нами по всій Морії та до самої Німроделі. А коли ми сіли в човни, поплив за нами на колоді, підгрібаючи руками та ногами. Я раз чи два намагався спіймати його вночі, та він хитріший за лиса і слизький, мов риба. Я сподівався, що подорож рікою його доконає, та він занадто досвідчений весляр.
Завтра спробуємо поплисти швидше. Зараз лягай спати, а я початую до ранку. Хотілося б уже спіймати цю нечисть. Ми могли би його використати. Але якщо не спіймаю, треба буде якось позбутися його. Він дуже небезпечний. Окрім того, що сам здатен убивати в пітьмі, ще якихось ворогів на наш слід може навести.
Ніч минула, Ґолум уже не показувався. Тепер Загін старанно чатував, та, поки тривала подорож, Ґолума більше не бачили. Якщо він усе ще крався слідом, то був дуже обережний і спритний. За наказом Араґорна, веслували майже безперервно, і береги швидко відбігали назад. Але вони мало бачили довколишніх земель, бо пливли здебільшого вночі й у сутінках, відпочиваючи вдень і намагаючись ховатися, наскільки дозволяла місцевість. І так минав час без жодних подій аж до сьомого дня.
Погода була все ще похмура та хмарна, вітер віяв зі сходу, але надвечір небо на заході прояснилося, й озерця слабкого світла, жовтого та блідо-зеленого, розлилися під сірими смугами хмар. Там, у далеких озерах, виблискувала біла скибочка місяця-молодика. Сем подивився на нього і набурмосився.
Наступного дня місцевість по обидва боки почала швидко змінюватися. Береги ставали високими та кам'янистими. Невдовзі мандрівники вже пропливали повз горби та скелі, і обабіч стрімкі схили ховались у глибоких чагарниках колючого терну, переплетеного з ожиною та повзучими травами. За ними виднілися низькі обвітрені стрімчаки та стовпи сірого вивітреного каміння, поплямованого плющем; а ще далі здіймався високий хребет, укритий покрученими від вітру соснами. Мандрівники наближалися до сірих гір Емін-Муїл, південної межі Дикого Краю.
На скелях і стрімчаках сиділо безліч птахів, і весь день зграї птахів кружляли високо понад рікою, чорні цятки у блідому небі. Коли того дня відпочивали у сховку, Араґорн спостерігав за птахами і роздумував, чи це раптом не витівки Ґолума і чи не летить уже нетрищами звістка про їхню подорож. Пізніше, коли сонце сідало і Загін знову готувався відпливати, вдалині у тьмяному світлі Араґорн помітив темну цятку: величезний птах то кружляв у вишині, то повільно летів на південь.
— Що то, Леґоласе? — спитав він, показуючи на північ. — Мені здається, орел!
— Так, орел, — відповів Леґолас. — Він полює. Хотілося би знати, що це віщує. Так далеко від гір.
— Вирушимо, тільки як зовсім стемніє, — вирішив Араґорн.
Настала восьма ніч їхньої подорожі. Було тихо та безвітряно; сірий східний вітер ущух. Тонкий серп місяця зайшов рано, відразу після сонця, та небо вгорі було чисте, і хоча далеко на півдні ще слабо висвітлювалися великі хмарні гори, на заході мерехтіли яскраві зірки.
— Рушаймо! — сказав Араґорн. — Наважимося на ще один нічний перехід. Ми підпливаємо до закрутів Ріки, які я знаю погано; звідси і до порогів Сарн-Ґебір я ніколи не плавав. Але якщо я не помилився в розрахунках, до них іще багато миль.
