Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Праворуч, на заході, ліс також закінчився, та земля була пласка і подекуди зеленіла широкими латками трави. На цьому березі Ріки росли цілі ліси очерету, такого високого, що, коли човни з шелестом пропливали повз тріпотливі краї заростей, він повністю заступав вид на захід. Темні сухі китиці гнулись і гойдалися під холодним вітерцем, шепочучи тихо та сумовито. Тут і там у несподіваних просвітках Фродо помічав горбисті луки, ген за ними пагорби, освітлені заходом сонця, а далеко на обрії — темну смужку найпівденніших хребтів Імлистих Гір.
І ніде ні сліду живої істоти, лише птахи. А їх було чимало: дрібні пташки висвистували та попискували в очереті, але на очі показувалися зрідка. Раз-другий мандрівники почули шурхіт лебединих крил і, піднявши догори очі, помічали в небі велику зграю.
— Лебеді! — мовив Сем. — І здоровенні які!
— Так, — відгукнувся Араґорн, — до того ж чорні.
— Яка широка, порожня та похмура ця земля! — зітхнув Фродо. — А я завжди уявляв, що чим далі на південь, тим стає тепліше та веселіше, а потім зима зовсім відступає.
— Але ми ще не зайшли далеко на південь, — відповів Араґорн. — Усе ще зима, і до моря далеко. Тут буде холодно до самої весни, може, навіть сніг випаде. Ген унизу, в затоці Белфалас, куди впадає Андуїн, тепло та весело. Чи, мабуть, було би весело, якби не Ворог. Але тут ми не далі як за шістдесят ліг південніше від вашої Південної Чверті, а туди ще сотні довгих миль. Ти зараз дивишся на південний захід, у бік північних рівнин Марки Вершників, Рогану, землі Повелителів коней. Невдовзі ми допливемо до гирла Світлої, яка витікає з Фанґорну і впадає до Андуїну. Це північний кордон Рогану; в давнину все, що лежало між Світлою та Білими Горами, належало роганцям. Це багата і приязна земля, а трави її незрівнянні; але в ці лихі часи люди не оселяються над Рікою і рідко під'їжджають до її берегів. Андуїн широкий, проте стріли орків можуть його перелетіти; а останнім часом розказують, що орки наважувалися перетинати Ріку і влаштовували облави на роганські табуни та стайні.
Сем стурбовано зиркав то на один берег, то на другий. Досі ліс видавався йому ворожим, мовби за деревами причаїлися приховані очі та загрозливі засідки; тепер він жалкував, що дерев уже нема. Він розумів, що Загін надто незахищений на плаву у відкритих човниках, посеред нічим не прикритих земель, на ріці, що була рубежем війни.
Наступного дня їхньої подорожі, поки їх невпинно відносило на південь, це почуття незахищеності охопило увесь Загін. Весь день веслували вони, поспішаючи вперед. Береги пропливали повз них. Незабаром Ріка стала ширшою та мілкішою; на сході потяглися довгі кам'янисті береги, у воді траплялися галькові мілини, тож доводилося гребти обережно. Бурі Землі піднялися похмурим нагір'ям, над яким віяв холодний вітер зі сходу. На тому березі луки змінились укритими зів'ялою травою горбами посеред купинястих драговин. Фродо здригнувся, пригадавши галявини та водограї, ясне сонце і тихі дощі Лотлорієну. У човнах мало розмовляли і не сміялися. Кожен занурився у власні думки.
Серце Леґоласа мандрувало під зорями літньої ночі десь на північній галявині серед букових лісів; Ґімлі подумки перебирав золото різних гатунків і міркував, чи підійде воно для скриньки в подарунок Володарці Лорієну. Мері та Піпін у середньому човні почувалися ніяково, тому що Боромир бурмотів щось до себе, інколи покусував нігті, немовби його з'їдав якийсь неспокій чи сумніви, а інколи хапав весло й підгрібав до човна Араґорна. Тоді Піпін, який сидів на носі, обличчям до Боромира, помічав дивний блиск у його очах, коли той, нахилившись уперед, дивився на Фродо. Сем давним-давно вирішив, що, хоч і не такі небезпечні, як лякали його змалку, човни все ж були набагато незручніші, ніж він міг собі уявити. Він сидів скорчений і жалюгідний і не мав що робити, хіба що видивлятися на зимові краєвиди та сіру воду обабіч. Навіть коли починали веслувати, Семові весла не довірили.
На четвертий день, коли сутеніло, Сем дивився поверх нахилених голів Фродо й Араґорна на інші човни; його хилило на сон, і дуже хотілося вилізти на берег, аби відчути землю під ногами. Раптом він щось помітив: спершу ліниво поглянув на воду, потім сів і протер очі, але тепер уже нічого не було.
Тієї ночі вони зупинилися на острівці біля західного берега. Сем, загорнувшись у ковдру, лежав біля Фродо.
— Мені щось чудне наснилося години за дві до того, як ми зупинилися, пане Фродо, — сказав він. — А може, і не наснилося. Та все одно чудне.
— Ну, і що то було? — запитав Фродо, бо знав, що Сем не втихомириться, поки не розкаже все, про що би не йшлося. — Відколи ми покинули Лотлорієн, я нічого смішного не бачив, та і не думав про смішне.
— Та воно не було смішне, пане Фродо. Радше дивне. Погано, якщо то був не сон. Краще послухайте. Було все так: я бачив колоду з очима!
— З колодою все гаразд, — відповів Фродо. — Колод у Ріці багато. Але забудь про очі!
— Оце вже ні, — наполягав Сем. — Саме очі, так би мовити, мене і зачепили. Бачу, пливе за човном Ґімлі наче колода, то й не звертаю уваги. А потім та колода ніби нас наздоганяє. А це дивно, сказали би ви, бо ми всі разом пливемо за течією. Якраз тоді й побачив я ті очі: такі дві бліді ніби цятки, блискучі, на горбику в кінці колоди. І загалом, не колода воно було, бо мало лапи перетинчасті, майже як у лебедя, тільки більші, й воно їх раз у раз отак устромляло у воду і витягало.
Отоді я сів і став протирати очі, й думаю — якщо прокинуся зовсім, а воно ще тут — то закричу. А воно, те хтозна-що, швидко нас наздоганяє і вже підпливло до Ґімлі. Але чи
