Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 36

Дзвін шабель і передсмертні крики людей лунали в Яна в голові. І лише те. що він допомагав пораненим, якось приводило його до тями. Раніше подібне ніколи б не захлистувало його подібною хвилею емоції, раніше все було інакше. Тоді стільки крові та жорстокості не відкликалося в ньому настільки сильно. Мабуть, все через те, що він не так гарно знав тих, хто тоді проливав кров, а зараз помирали ті, хто його врятували, ті, кого він так гарно знав, ті, хто не були до нього байдужими. Ось в цьому була уся різниця.

Ян перевів погляд з козака, якого тільки но вилікував, на битву. Його погляд прикувався до дівчини, яку він вмовив допомогти. Вона була в рази сильніша за будь-якого солдата. Зараз вона голими руками задушила двох чоловіків поки ще двоє намагалися її зупинити.  Дівчина розкидувала їх як іграшки, при цьому посміхаючись і сміючись з них. Вона мала на поясі шаблю, але не користувалася нею. Ян навіть в один момент запитав сам у себе: “Навіщо ми взагалі давали їй зброю?” Але він швидко відкинув цю думку і продовжив лікувати поранених.

Вона відкинула задушеного чоловіка і схопила іншого. На його горлі міцно зімкнулася її рука і він закашляв. Шабля випала з його руки й чоловік схопився нею за її руку намагаючись послабити її хват. За декілька секунд його очі розширилися від  страху і паніки, обличчя зблідло, затим був хруст і все. Вона відпустила його і мертве тіло впало на землю. Тут до неї підбігло ще четверо, вона відразу схопила двох, але інші двоє ввіткнули в неї два списи. Один потрапив в плече, а інший в ногу, але це її не зупинило. Вона кинула тіла і накинулася на чоловіків, які тримали списи. В цей момент підбігло ще декілька ворогів і встромили ще декілька списів у її тіло. Вона захрипіла і закашляла кров’ю. Її очі заплющилися і голова нахилилася. Це був кінець для неї. Навіть після смерті вона не впала, її мертве тіло так і залишилося стояти підперте списами поки бій продовжувався.

Він побачив того, кого так ненавидів. Людину, що при недавньому бої вбила його найкращого друга, Микиту. В мить його рука міцніше стисла шаблю і голова того, з ким він бився, миттю полетіла на землю. Швидким рухом він наблизився до ворога і встромив йому шаблю під ребро з-за спини. Чолові скрикнув і вискалившись спробував повернути голову, щоб побачити нападника, але козак не став зволікати й засадив шаблю ще глибше від чого її кінець виднівся з іншого боку і чоловік скрикнув.

― Це тобі за Микиту.- прошипів він і одним швидким рухом висмикнув шаблю і відрубав йому голову.

Ян прийшов у тяму, коли прямісінько біля нього прозвучав дзвін шабель, а козак притягнув його до себе і крикнув:

― Обережно.

Швидко обернувшись Ян побачив Семенчика, яки відбив шаблю турка. Від сили його удару зброя нападника відлетіла і хлопець швидким рухом перерізав тому горло.

― Ти як!? Тебе не встигли поранити!?- обернувшись схвильовано з наповненими страхом і турботою очима озвався він.

―Все добре. – знов повертаючись до пораненого відповів Ян.

І тут Максима ніби вдарило електрошоком. Посеред бою він побачив Данила, який боровся на боці ворога. В цю мить він нарешті все розумів. Докази того, що той був зрадником, були у нього прямісінько перед очима. Злість ніби захлиснула його і він в декілька кроків опинився позаду нього. Максим різко спробував завдати удар, але Данило швидким рухом зупинив його і повернувся до нього.

― Зрадник!- викрикнув Максим.

― Я роблю це заради нас! Як ти не розумієш!

― Ніяких нас не існує!- відповів Максим і завдав новий удар від якого Данило також зміг відбитися.

― Ти мене не розумієш! Здайся і я подарую тобі гарне життя!

― Чортів сину! Я вб’ю тебе прямо тут!- зі злістю викрикнув Максим і завдав новий удар, але їх шаблі знову розійшлися.

Смерть.

Максим одним швидким рухом завів своєю шаблею під його і на тілі Данила з’явилася кровава лінія. Його розрізаний одяг почав пропитуватися кров’ю, але він все ж змахнув шаблею намагаючись задіти Максима. Хлопець не став зволікати й наніс ще один удар. Шабля прорізала його бік. Данило опустив очі й подивився на рану, його ноги підкосилися і він впав на коліна піднявши погляд він з надією подивився на Максима, але той лише сказав:

― Прощавай.

Його ослабле тіло впало на землю. І все для нього закінчилося. Максим востаннє зміряв тіло поглядом і пішов битися з іншими. Але все ж смерть Данила вибила його з колії, його обличчя скрутила гримаса болю, відчаю і провини. Провини, що відбивалася біллю у грудях і заважало спокійно мислити, але чи був у нього вибір? Чи міг він дозволити собі цю хвилину слабкості? Звісно ж ні.

Власій бився хоробро. Хоча Максим і казав йому, що варто поберегтися і залишитися в таборі, але все ж він настояв на тому, що має битися, сказавши: “Я буду битися, бо, якщо ви програєте, під загрозою опиниться моя маленька дівчинка.” Максим не став його вмовляти. І його вибір був його, ніхто б не міг змусити його залишитися. Його вибір був легко зрозумілий, адже кожен, хто бився тут, бився не лише за себе, а й за тих, хто мирно жив, кого б вбили, або зробили рабами, якби вони програли.