Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долетіло слабке постукування: тук-тук, тук-тук. Стихло, а коли відлуння замовкло, знову застукало: тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук. Постукування звучало тривожно, мовби якісь сигнали, та невдовзі затихло й уже не повторювалося.

— Це стукав молоток, присягаюся, — сказав Ґімлі.

— Так, — погодився Ґандалф, — і мені це не подобається. — Може, дурний камінь Переґріна тут ні до чого; а можливо, він розбудив того, кого краще було залишити у спокої. Благаю, не роби більше такого! Будемо сподіватися, що тепер спокійно відпочинемо. А тобі, Піпіне, стояти першим на варті, як винагорода, — пробурчав він, загортаючись у ковдру.

Піпін сидів, нещасний, біля дверей у смоляній темряві; він безперестанку озирався, чи не виповзло щось із колодязя. Йому би хотілося накрити діру, навіть ковдрою, та він не наважувався підходити до неї, хоча Ґандалф, здається, заснув.

Насправді Ґандалф не спав, а просто лежав мовчки і не рухався. Він поринув у глибокі роздуми, намагаючи пригадати кожну деталь своєї попередньої подорожі в Копальнях і вирішити, куди йти далі; зараз хибний поворот міг усе погубити. Через годину він підвівся й підійшов до Піпіна.

— Примостись у куточку і поспи, мій хлопчику, — сказав він тихо. — Ти, напевно, хочеш спати. А я не зімкну очей, то вже ліпше повартую.

Сідаючи біля дверей, він пробурмотів:

— Знаю, чому мені недобре. Я хочу курити! Я не нюхав тютюну ще від ранку перед снігопадом.

Останнє, що помітив Піпін, засинаючи, була темна постать старого чарівника, що згорбилася на підлозі, з жевріючою тріскою у вузлуватих руках між колінами. Короткий спалах на мить висвітлив гострий ніс і димок від люльки.

Усіх розбудив Ґандалф. Він не спав і вартував сам шість годин, дозволивши іншим відпочити.

— За цей час я прийняв рішення, — сказав він. — Мені не подобається вигляд середнього коридору, і мені не подобається запах лівого: там унизу повітря затхле, якщо тільки я на чомусь розуміюся. Підемо правим. Час знову підніматись.

Упродовж восьми темних годин, не рахуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед; і не трапилося їм ніякої небезпеки, нічого не було ні чути, ні видно, крім слабкого вогника, що підстрибував попереду, мов світлячок, на патериці чарівника. Вибраний ними коридор невпинно йшов угору. Наскільки було видно, він вигинався великою дугою і ставав усе вищим і просторішим. Тепер по обидва боки не було ніяких інших тунелів, а в рівній підлозі — жодних ям чи тріщин. Очевидно, колись давно це була важлива дорога; і тепер вони пішли швидше, ніж напередодні.

Так пройшли близько п'ятнадцяти миль, якщо міряти прямо на схід, хоча насправді — всі двадцять, а то й більше. Поки дорога піднімалась угору, настрій у Фродо трохи поліпшився; та все ж він почувався пригніченим і часами чув, чи йому це лише здавалося, позаду Загону та поміж їхніми кроками ще якесь тупотіння, яке не було луною.

Загін ішов доти, доки вистачало сил гобітам, і всі вже думали про місце, де би переночувати, коли раптом стіни праворуч і ліворуч зникли. Здається, з-під аркового склепіння вони вийшли в чорний і порожній простір. Зізаду тягнуло теплим повітрям, а попереду темрява холодом лягала на обличчя. Усі зупинились і стривожено збилися докупи.

Ґандалф був задоволений.

— Я вибрав правильну дорогу, — сказав він. — Нарешті ми прийшли до житлової частини, і, здається, звідси недалеко до східного кінця. Та зараз ми дуже високо, набагато вище, ніж Чорнорічні Ворота, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, ми у просторій залі. Ризикну запалити яскравіший вогник.

Він підніс патерицю, і на мить блискавкою спалахнуло яскраве світло. Великі тіні підскочили і зникли, і високо над головами всі побачили кам'яне склепіння, що спиралося на численні могутні колони. Попереду та обабіч простиралася величезна порожня зала; її чорні стіни, відполіровані та гладкі, мов скло, зблиснули і засяяли. Вирізнилися ще три виходи, чорні арки: одна прямо на схід, і дві по обидва боки. І тут світло згасло.

— Це все, що я наразі можу зробити, — сказав Ґандалф. — Колись у схилі гори були великі вікна та шахти, що виводили до світла у верхніх ярусах Копалень. Я думаю, ми їх досягнули, та зараз нагорі ніч, і до ранку важко бути певним. Якщо я маю рацію, то завтра ранкове світло зазирне у вікна. А тим часом далі рухатися не варто. Спробуймо відпочити. Досі все йшло добре, й більшу частину темного шляху подолано. Та до виходу ми ще не дійшли, і шлях униз до Воріт неблизький.

Загін провів ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, ховаючись від перетягу: через східний прохід безперервно тягнуло прохолодним повітрям. Над ними нависала темрява, порожня та неосяжна, а пустка і безмежність вирубаних у породі залів та нескінченність розгалужених сходів і коридорів пригнічувала. Найбезумніші уявлення, навіяні гобітам темними чутками, не могли зрівнятися зі справжніми жахом і величчю Морії.

— Колись тут, мабуть, була здоровенна кількість гномів, — сказав Сем, — і всі до одного років п'ятсот працювали впертіше за борсуків, аби таке видовбати, та ще й у твердій породі! Навіщо все це? Невже вони мешкали в цих темних норах?

— Це не нори, — зауважив Ґімлі. — Це велике місто — Гномівська Рудня. Й у давнину воно було не темне, а світле та розкішне, про що все ще співається в наших піснях.

Він підвівся і заспівав у темряві низьким голосом, а луна відбилася під склепінням.

Був юний світ і зелень гір,

І Місяць чистий, як папір,

Струмок без назви біг між скал —

Тоді лиш Дарін тут блукав,

Прокинувшись; він називав

Долини й гори; куштував

Незайманих джерел кришталь,

Над Озером Дзеркальним став

І бачив в ньому, як зірки

Сплелись в корону навіки.

Високі гори, дивний світ

Перед падінням Давніх Літ —

Час незабутніх королів.

О Нарґотронд і Ґондолін!

Що відпливли вже за Моря —

Чудова Даріна Пора.

Він посідав різьблений трон

У залі з безліччю колон:

Зі срібла — діл, зі злота — дах,

І руни влади на дверях.

Як сонце, місяць і зірки,

Світили ясно в ті віки —

В той час без горя і жалю —

Сяйливі лампи з кришталю.

Там молот по залізу бив,

Тесак тесав, різець різьбив,

Кували лезо й рукоять,

Копали шахти, клали гать.

І на кольчуги йшли метал,

Берил, і перли, і опал;

Щити