Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Будинок уже давно затих, і всі в ньому спали: хтось стомлений подорожжю, хтось – очікуванням. Тільки до Ітамара сон ніяк не йшов. 

Тихо, намагаючись не потривожити Тіаніту, залишив він спальню і пішов у свою кімнату. Не запалюючи світла, дістав зі схованки темну тканину і, розгорнувши її, став біля віконного отвору, задумливо розглядаючи пасмо рудо-сивого волосся.

Через усі ці події вождь майже забув про неї. Але не забув про своє слово: у будь-який спосіб з'ясувати, хто вона, як опинилася в лісі, від чого померла...

Він так і не наважився нікому розповісти, немов щось не дозволяло йому зробити це, стримувало його язик. 

Усвідомлення цього пригнічувало Ітамара. Він ніяк не міг позбутися думки, що та подія дуже важлива, що він неодмінно має з'ясувати причини і наслідки, що від цього залежить доля, можливо, всієї Лянсіди. 

Ітамар був дуже могутнім чарівником, тому подібна безпорадність викликала в ньому несвідомий гнів.

Він ніяк не міг роз'яснити для самого себе взаємозв'язок усіх недавніх подій. В одну мить йому здавалося, що вони випливають одна з одної, а в наступну: що нічого спільного між ними, крім випадкових збігів, немає. Але в збіги  обставин Ітамар давно вже не вірив.

Бажання розгадати цю таємницю стало нестерпним. Вождь розумів: без допомоги йому не обійтися і, незважаючи на глуху годину, подумки звернувся до свого друга Ріола, викликаючи його на берег Великої річки.

Отримавши відповідь, Ітамар сховав у сумку на поясі тканину з пасмом волосся і так само безшумно покинув дім.

Вожді зустрілися біля дерев'яного мосту через річку і, пустивши коней  на галявину, заглибилися в непрохідні нетрі лісу.

Тільки тьмяні  зірки та легкі хмари, що швидко пробігали по небу, були свідками їхньої зустрічі.

Ріол уважно вислухав розповідь друга. Деякий час вони обидва мовчали, слухаючи шелест вітру в густих кронах. 

– Мені важко судити, наскільки це важливо, – нарешті заговорив Ріол, – можливо, в цьому є сенс, можливо – ні. Я не бачив і не відчував того, що бачив і відчував ти.

– Не порада мені потрібна, друже, а твоя допомога, щоб розібратися, чи був у тому якийсь знак.  Буревій, змія, мертва жінка... Якщо ми об'єднаємо нашу магію, то, ймовірно, з'явиться шанс зірвати покрив із цієї таємниці. Я намагався дізнатися що-небудь по гарячих слідах, відразу після повернення додому. Та тільки всі заклинання і чари виявилися марними!

– Чи потрібно в такому разі це робити? Якщо істина ховає своє обличчя...

– Як часто магія  буває з нами відверта?  – Ітамар не дав Ріолу доказати думку, настільки сильне хвилювання його охопило, – Тільки-но я ввійшов у повну зрілість, як зрозумів, наскільки складна сила, що мені дісталася. Я кажу не про буденні клопоти, які не вимагають багато, а про те, як доводиться зберігати рівновагу в нашому світі та тримати в покорі   дику силу, що приходить із глибин Великої річки та здатна зруйнувати все навколо себе! Хіба ти ніколи такого не відчував?

– Ми отримуємо знання з народження, але продовжуємо вчитися все життя. Для цього нам і чари дані, щоб стримувати бурю, спрямовувати її туди, куди потрібно нам. Звісно, я  теж замислювався про джерело нашої сили, але ніколи про те, чому повинен чинити саме так, а не інакше, – відповів Ріол трохи здивовано.

Він не міг пригадати, коли востаннє Ітамар був настільки збуджений. Хіба що в молодості...

– Передчуття дошкуляють мені, – сказав Ітамар, – але непросто зрозуміти, куди вони ведуть. 

Ріол здогадався, про що той говорить. За такий короткий час сталося надто багато подій, які так чи інакше, вимагали пояснення. 

Але якщо Ітамар правий, і в надрах Великої річки щось відбувається? Наслідки можуть виявитися непередбачуваними і для Лянсіди, і для Етеляни, адже землі пов'язані нерозривно!

Чи не даремно відпустив він Ілму на Темний берег, де та провела обряд, сенс якого майже втратився? Відтоді як силу викликали востаннє минули століття, дуже багато чого змінилося. Чи не пробудили Ілма та Даегар щось таке, чого не треба було пробуджувати?

– Я допоможу тобі! – відповів Ріол, – Можливо, у стародавніх легендах дещо знайдеться... Думаю, що варто посвятити Беввера в цю таємницю. У нього менше сили, ніж у нас, але більше знань про те, що було в ті часи, коли береги Великої річки ще не об'єднувала спільна історія...

Ледь чутний шурхіт пролунав у кущах. Вожді не звернули на нього уваги. Найімовірніше,  то якесь дрібне звірятко або птах копошиться в густій траві.

– Ні, – повільно відповів Ітамар, – спершу спробуємо впоратися власними силами, не залучаючи нікого, навіть мудреців. Якщо нашим берегам загрожує нещастя, то краще тільки нам про це знати. А якщо нічого важливого в тому немає, то й нема чого хвилювати інших...

– Це мудро! – кивнув Ріол.

– Тоді чекатиму на тебе тут же, на третій день, одразу після опівночі... 

Шурхіт повторився, вже набагато виразніше, і привернув, нарешті, увагу вождів. Одночасно зрозуміли вони, що це не тварина і не птах, а – людина.

Але ніхто зі своїх не став би ховатися і підслуховувати.

Ітамар рішуче попрямував до кущів, але в цю мить густі гілки розсунулися, і з них вислизнула тонка маленька фігурка.