Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Хлопець, що вже переступив поріг кімнати, зупинився, потім повільно обернувся. Але в кімнаті панував сутінок, тому ніхто не помітив його спалахнувшого  погляду, його  зачервонілого обличчя.

– Хочу  запросити тебе в Етеляну. Адже ти жодного разу ще не відвідав наше місто. Ви б могли приїхати разом, –  Ілма пригубила вина, весело подивилася на Даегара і запитала:  – А ти, любий, як думаєш?

– Це непогана ідея... Виберемо час і з'їздимо...

– Не впевнений, чи буде в мене цей час, – відповів Оевінг і сам здивувався, навіщо він це говорить, але продовжив: – Щойно Оейде повернеться, вирушу додому. Я й так надто затримався, а батькові потрібна допомога в справах племені.  Мої брати ще занадто молоді. До того ж батько нічого не знає про те, що з нами сталося.

– Не уявляю, навіщо йому це знати! – жваво заперечила Ілма, – адже все закінчилося і не сталося ніякої біди! Ти дуже образиш мене, якщо відмовишся...

– Ілма, – з легким докором промовив Даегар, – не потрібно наполягати. Якщо він забажає, то відвідає Етеляну.

–  Добре. Як завгодно!

Оевінг трохи схилив голову, прощаючись, і вийшов. Його кидало то в жар, то в холод, а ноги підкошувалися. Ну й характер у цієї дівчинки! Нічого не боїться!  Це додало хлопцеві ще більше запалу та пристрасті. Жодна з жінок його племені в присутності свого нареченого не наважилася б не те, що так зухвало заговорити з чужим чоловіком, а очі на нього підняти. 

Оевінг ніколи до цього моменту не думав, правильно виховані їхні жінки чи ні. Вони звикли підкорятися і догоджати чоловічим бажанням – і він вважав, що так і має бути.  

Але Оевінг раптом згадав, як подобалося йому, що Оейде не така. Попри суворість виховання, вона зростала зухвалою і безстрашною. Навіть батько дивувався, від кого дісталися його доньці  такі  риси.

Невже кров далеких предків виявилася такою сильною, що проявилася через століття?

І знову його думки повернулися до  Ілми… Ні, треба якнайшвидше тікати звідси! 

Отримана рана все менше і менше турбувала Оевінга,  він уже вільно міг схопитися в сідло і галопом промчати через весь ліс. Тіаніта щодня давала йому якийсь цілющий настій, від якого в нього ставало більше сил, ніж навіть було до цього. 

Але перед тим, як покинути Лянсіду, Оевінг все ж хотів здійснити свою давню мрію: провести ніч на березі Великої річки, подивитися як сходить і заходить там сонце.