Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Дінаре, ось пан Егерт Солль, який так люб’язно пригостив нас усім цим дивом… Знайомтеся, пане Соллю, це мій наречений — Дінар.

Студент кивнув Егерту, але руки не простяг — його щастя, бо Солль ніколи в житті не потис би цю костисту долоню, що не відала зброї, на якій, здавалося, і дотепер темніли, в’ївшись у шкіру, плями чорнила. Зблизька студент здався Егерту ще жалюгіднішим і незграбнішим, Солль подумки заволав до небес, що допустили таку кричущу несправедливість і посадовили за один стіл студента і його прекрасну супутницю…

Утім, тепер за столом сиділи красуня й Егерт — стільців було лише два, й студентові залишалося тільки тупцювати поряд.

Не звертаючи на нього анінайменшої уваги, Солль знову звернувся до дівчини:

— Пробачте, адже я так і не знаю вашого імені…

Переводячи здивований погляд зі студента, який переминався з ноги на ногу, на Егерта, який вільно розвалився на стільці, дівчина механічно відповіла:

— Мене звуть Торія…

Егерт відразу повторив це ім’я, наче перевіряючи його на смак; студент тим часом отямився й підтягнув до столу третій стілець, що пустував неподалік.

— У вас немає тут ні рідних, ні друзів… — Підвівшись, Солль нахилився над келихом співбесідниці, причому рукав його цілком природно торкнувся рукава Торії. — Точніше, не було, бо тепер усе місто, я думаю, захоче потоваришувати з вами… Ви просто подорожуєте, розважаєтеся?

Студент, трішки насупившись, узяв у служниці третій келих і хлюпнув собі вина. Егерт посміхнувся кутиками губ — шляхетний напій наповнював келих студента заледве на третину.

— Ми подорожуємо, — трішки скуто підтвердила дівчина, — але не розважаємося… Тут, у Каваррені, багато століть тому жила людина, яка цікавить нас… з наукового погляду. Він був магом… Великим магом, і ми сподіваємося, що він залишив по собі пам’ять… У древніх архівах, манускриптах, літописах…

З кожним словом в її голосі звучав усе більший запал, зникла без сліду хвилинна розгубленість: якісь цвілі папери були їй, очевидно, дорожчі за рідних братів — при слові «архів» голос її крижанів від благоговіння. Егерт підніс келих — однаково, чим викликана наснага жінки, аби тільки палали її очі й рум’янились щічки:

— П’ю за мандрівців, які розшукують манускрипти!.. Тільки, по-моєму, в Каваррені зроду-віку не було літописів…

Студент випнув губи. Сказав з повчальною інтонацією:

— У Каваррені велика історична бібліотека… У Ратуші. Для вас це новина?

Солль не завдав собі клопоту вступати з ним у розмову. Торія вміла, очевидно, цінувати хороші вина — очі її заплющилися від задоволення після першого ж ковтка. Даючи їй можливість насолодитися, Егерт витяг з кошика наступну пляшку.

— Зверніть увагу… Гордість каварренських льохів, дитя південного винограднику, «Серенада мускату»… Хочете спробувати?

Він знову наповнив її келих, вдихаючи запах, що виходив від неї, — запах парфумів, настояних на терпких травах, потім, торкаючись рукавом її теплого рукава, поклав на її тарілку крихітну скибочку рожевої грудинки. Студент похмуро вертів у довгих пальцях пляшкову пробку.

— То що ж це за щасливець, який зацікавив вас навіть через стільки століть? — поцікавився Солль із чарівною посмішкою. — Хотів би я бути на його місці…

Вона охоче взялася розповідати йому довгу й зовсім не цікаву історію про мага, який заснував якийсь орден, названий ще й воїнством. Егерт не відразу зрозумів, що йдеться всього-на-всього про Священну Примару Лаш, якому дійсно хтось десь поклоняється. Він слухав Торію — і слова дівчини пролітали повз його вуха, а голос зачаровував, милий, незвичний голос… М’яко розтулялися оксамитові уста, проблискували білі зуби. Егерта пройняв піт, уявляючи, який поцілунок уміють дарувати ці прекрасні губки.

Йому хотілося, аби дівчина говорила вічно, але вона запнулася, кинувши мигцем погляд на студента. Той сидів набиндючившись, наче хворий птах, і дивився на неї з докором.

— Будь ласка, продовжуйте, — сказав Егерт вкрадливо. — Мені страшенно цікаво… Тож він, зрештою, збожеволів, цей ваш маг?

Студент красномовно глянув на Торію й закотив до стелі очі; Егерт був не сліпий, аби не прочитати в цих діях повне презирство до своїх наукових знань. Втім, ображатися на поведінку жалюгідного студентика було понад його достоїнство.

Торія розгублено посміхнулася.

— Далебі, я із задоволенням розповіла б вам… Але ми так втомилися в дорозі… Мабуть, нам час. — Вона легко підвелася, і келих її залишився недопитим.

— Пані Торіє, — Егерт теж підхопився, — може, ви дозволите мені виконувати обов’язок гостинності й завтра? Адже вас цікавлять місцеві визначні пам’ятки — мене ж вважають їхнім знавцем, найкращим у цілому місті…

До визначних пам’яток Каваррена Егерт відносив в основному шинки й загони для бійцівських вепрів, але довірлива Торія нічого про це не знала.

— Справді?

Студент важко зітхнув. Не звертаючи на нього уваги, Егерт енергійно закивав:

— Безумовно… Дозволите поцікавитися вашими планами на завтра?

— Вони ще не визначені, — сумно відгукнувся юнак. Примружившись, Солль із подивом відзначив, що студенти теж уміють злитися.

— Пані Торіє, — Егерт обернувся до дівчини так, наче студента ніколи й не існувало, — на завтрашній день я прошу вас запланувати огляд визначних пам’яток, обід у кращому закладі Каваррена й вечірню прогулянку на човні… Кава — надзвичайно мальовнича річечка, ви помітили?

Вона якось знітилася, очі її потемніли й здавалися тепер двома колодязями під грозовим небом. Тоді Егерт посміхнувся настільки чарівно, щиро й беззахисно, наскільки міг:

— Я не все зрозумів з вашої розповіді… Мені буде дуже цікаво розпитати вас про того… пана, який подарував світу орден Лаш… А на знак подяки за розповідь зобов’язуюсь зробити все заради вашого задоволення… Все, про що ви попросите, ляже до ваших ніг…