Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

— А що ж? А як же? — розходилась далі пані Христя. — І коромисло? І відра? А Боже ж мій світе праведний! Та чи в копанці втопила? Наталю! Та не плюйся хоч, що ж ти не як порядна дівка! Наталю! Та скинь оте ганчір’я, я тобі скільки разів казала! Тобі ж і годика не було, як привезли в ньому замотану, а ти досі тягаєш, не розлучаєшся! Наталю!

— Замовчіть, тітко! — байдуже махнула рукою Наталя. — І взагалі…ішли б ви знаєте куди?

Вона говорила з твердістю батька, і точно як батько постійно при цьому наче насторожено зиркала по сторонах. Точно як він, ніби постійно чекаючи з усіх боків якоїсь несподіваної загрози.

— А Боже ж мій! — сплеснула руками пані Христя. — Та що ж ти, Наталю! На тітку таке… Та як же ж це… Ой!

Вона б, певне, і геть зомліла, аби Наталка не перевела погляд на мене.

— О, — здвигнула бровами вона. — А се шо за птах? Доброго денечка, пане козак, чи сотник, чи й сам полковник, як там вас у біса. Вітаємо вас у нашій господі, — глузливо чи жартома поклонилась вона аж до самої землі. — Хліб-сіль, чи як там воно… Вітаємо! Проходьте, будьте як удома. Якого дідька до нас притаскалися, дозвольте поцікавитись? Шо? Га? Шось не чую нічого!

Наталка підступила до мене впритул, і я відчув ледь помітне дрижання повітря, таке, як відчував у молодості при наближенні отамана Безрідного.

— Ой! — зойкнула пані Христя і вхопилась за серце. — Та що ж це, гостю? Та як? Наталю! Ой!

Я підбіг до неї, бо вона вже почала осідати, підхопив її під руки.

— Ой! Ой! — стогнала вона і так само трималася за серце.

— Лягти, може, вам? Пані Христю? — не знав я, чим зарадити.

— Та одійдіть ви, — байдуже буркнула Наталя і підступила до старої.

Витягнула до неї свої худорляві руки розкритими долонями.

— Дай! — мовила наказово. — Дай сюди його!

Тітка зітхнула.

Наталя стисла кулаки.

Тітка повільно випрямилась.

Наталя зробила рух руками, наче збризкуючи з них воду на розлогий кущ полину під хатою.

Я помітив, як його листки ледь-ледь потемніли.

— Давно треба було вирубать, — мовила так само байдуже дівчина.

— А що тепер? — мовив я хтозна-чого, бо був ошелешений.

— Засохне, — здвигнула плечима Наталка і ткнула пальцем на кущ.

Дівчина дивилась на мене, я — на неї.

— Я… — почав я говорити. — Я цей… Я дядько твій, Наталю, — і хтозна-чого витягнув з кишені в’язку дивного намиста, котре до того знічев’я та щоб не погубилось, нанизав на поганенький шнурок із мішка.

А намисто між тим подіяло.

Наталя була, либонь, так само ошелешена, як я, коли її побачив.

Вона дивилась на намисто, остовпівши.

— Це твоєї мами, — виправдовувався я, — покійної мами. Ми потім перенижемо на кращий шнурок. На шовковий. Ми…

Я бачив, як помінялась Наталя.

Бачив, як їй раптом стало боляче.

— Наталю… Наталю, ми… — я не знав, що казати.

— Мамине? — врешті мовила вона розгублено.

— Так, Наталю… Наталко, твоєї мами, тобі…- я знов замовк.

— Чому ви так довго не приїжджали? — раптом мовила вона і зазирнула мені в очі.

Її погляд був благаючий.

А очі блищали від сліз.

— Чому ви раніше не приїжджали? У мене ж нікого не було. У мене ж зовсім нікого не було.

Я бачив, як їй боліло.

Як їй усе життя до цієї хвилі боліло.

— Чому покинули? Чому раніше не дали про себе знати? Я б, може, і не така безрідна…

— Наталко… я не знав, Наталко, — мовив я і саме тоді зрозумів, що збрешу і їй.

Збрешу, і гори воно все вогнем.

IV. Спомин про Хведьків рубіж

— Отак, Наталко. То ж я просто не знав, що ти є. Все життя вірив. Все життя надіявся. Але ніц не знав. Де ти, як ти. Ох, Наталю, Наталю, та хіба ж я б покинув, хіба ж я б не приїхав? У мене ж, крім тебе, теж нікого нема. Дівчинко…

Я поклав руку Наталі на плече, вона всміхнулась.

Ми сиділи, звісивши ноги до води, на кладці над мілкою, затягнутою жабуринням копанкою у них у берегах. Я розказував Наталі про себе, вона мені про себе.

Я казав, що її рідний дядько, брат Максима, казав, що служив у війську Івана Виговського 1659 року Господнього навесні, казав, що не знав спочатку про загибель брата і братової, а тоді як узнав, не найшов і сліду її, Наталчиного, на тих землях.

Казав, що все життя шукав.

Казав і про мерця на навський великдень, і про його Калинів міст.

Наталка слухала дуже уважно, боялась проронити хоч звук.

Питала потім.

— А як звали тата? — питала.

— Твій тато носив ім’я Максим Андрійович Безрідний, — казав я. — Він був знана і прославлена в боях людина. Служив на Січі, а тоді… (думав не казати про турецький полон) не схотів більше проливати свою і чужу крів. Осів господарем в одному з прикордонних сіл Конотопщини. Там познайомився з твоєю мамою.

— А як звали маму? — питала Наталя.

— Галина Іванівна Пилипенкова… — сказав я і трохи помовчав. — Топеш, — додав.

— Таке прізвище? — здивувалась Наталка.

— Прізвище Топеш носила твоя бабуся Мирослава. Вона була, здається, румунка.

— А мама — яка вона була?

— Дуже красива. Як ти.

Наталка трохи зашарілась.

— І мудра жінка. Дуже мудра.

— А… вона знала? Вміла те, що вмію я? — Наталка трохи зніяковіла.

— Так, — кивнув я.- І вона, і брат мій. Брат був дуже вмілий чаклун.

— Справді?

— Так.

— Як гарно — звеселилась дівчина. — Як чудово, що я таки не сама. А то завжди боялась. Люди мене боялись, казали щось про нечисть…

— Нечисть тут ні до чого, — впевнено прорік я. — Твої батьки якраз і боролись із нечистю. І голови поклали, її перемігши. Життя молоді.

— Якою нечистю?

— Вурдалаками.

Між нами запала хвилинна мовчанка.

Небо на заході спішно червоніло і ставало схожим на чиюсь терпку кров.

Тут я і згадав, що маю робити те, що маю.

Я підніс свою руку до губ і непомітно для Наталки прокусив собі мізинець до крові.

Вона не бачила.

Але миттю засіпалась схвильовано.

Забігала очима навкруг.

«Боже, — подумав я, — святий Боже!»

Але не обронив ні слова.

— А тато? — далі питала дівчина. — Яким він був?

— Дуже розумним і хоробрим. Чесним.

— А ця хустина? Кажуть, це його.

— Так, — всміхнувся я, — він її носив постійно на плечах, як ти.

— А чого?