Дюна - Френк Херберт
Навіть яструби знали про це.
31
Пророчий дар і провидіння… Як можна піддати їх випробуванню перед лицем залишених без відповіді запитань? Поміркуйте: наскільки справжнім є передбачення «хвилеформи» (як сам Муад’Діб називав образи своїх видінь) і наскільки пророк змінює майбутнє, щоб припасувати його до власних пророцтв? А як щодо гармонійних коливань, властивих самому акту пророцтва? Провидець бачить майбутнє чи помічає лінії найменшого опору, розломи та розколини, які він може розбивати словами чи діями, як граняр діамантів розбиває алмаз ударом ножа?
Принцеса Ірулан. Особисті думки про Муад’Діба
— Забери їхню воду, — гукнув із темряви ночі чоловік. І Пол, здолавши страх, глянув на матір. Навченим поглядом він помітив її готовність до бою, вичікувальну напругу м’язів.
— Було б шкода так одразу вбити вас, — пролунав голос згори.
«Цей першим заговорив до нас, — подумала Джессіка. — Їх принаймні двоє — один праворуч, а другий — ліворуч від нас».
— Сіґноро гробоса сукарес хін манґе ла пчаґавас доі ме камавас на беслас леле пал гробас!
То через усю котловину гукав чоловік, що стояв праворуч.
Полові ті слова видавалися якоюсь нісенітницею, але Джессіка, завдяки підготовці Бене Ґессерит, упізнала говірку. То була чакобса, одна з прадавніх мисливських мов, і чоловік зверху казав, що вони, можливо, саме ті чужинці, яких вони шукають.
У раптовій тиші, що запала після вигуку, кругле, як колесо, обличчя другого місяця — ясне і пильне, блакитне, з відтінком слонової кістки — прокотилося над скелями через котловину.
Із-за скель долинав шурхіт — позаду й із обох боків… темні порухи в місячному сяйві. Багато постатей скрадалося крізь темряву.
«Цілий загін!» — подумав Пол із раптовим болем.
Чоловік у строкатому бурнусі став перед Джессікою. Щоб говорити чіткіше, він зняв ротовий фільтр, відкривши важку бороду в проблисках місячного сяйва, але обличчя та очі ховалися під навислим каптуром.
— Хто тут у нас — джини чи люди? — запитав він.
Джессіка почула в його голосі легку іронію й дозволила собі крихту надії. То був голос командира, голос, який спершу вразив їх, увірвавшись із ночі.
— Закладаюся, люди, — мовив чоловік.
Джессіка не стільки побачила, скільки відчула ніж, схований у складках чоловікового плаща. На мить пожалкувала, що в них із Полом не було щитів.
— А розмовляти ви вмієте? — поцікавився чоловік.
Джессіка вклала у свій голос і поведінку всю вельможну зверхність. Відповідати потрібно було негайно, хоч вона ще не достатньо почула від цього чоловіка, щоб визначити його культуру та слабкі місця.
— Хто підкрався до нас, неначе розбійник уночі? — запитала вона.
Прихована каптуром бурнуса голова смикнулася, а тоді чоловік розслабився, і це багато про що свідчило. Фримен чудово володів собою.
Пол відійшов від матері, щоб вони не перетворилися на єдину ціль і щоб кожен із них мав простір для маневрів.
Голова під каптуром повернулася на рух Пола, відкриваючи клин обличчя в місячному сяйві. Джессіка побачила гострий ніс, блискуче око — темне, абсолютно темне око без натяку на білок, — важку брову й підкручені догори вуса.
— Малий наче й схожий, — сказав чоловік. — Якщо ви втікаєте від Харконненів, можливо, ми вас приймемо. Це так, хлопче?
Різні ймовірності промайнули Половим мозком: хитрощі, дійсність? Вирішувати потрібно негайно.
— А чому б це вам приймати втікачів? — запитав він.
— Хлопченя, яке міркує і говорить, ніби чоловік, — відказав здоровань. — Гаразд, щодо твого запитання, юний валі, то я не сплачую фай, водяну данину, Харконненам. Саме тому я міг би прийняти втікача.
«Він знає, хто ми, — подумав Пол. — І судячи з голосу, щось приховує».
— Я фримен Стілґар, — мовив високий. — Може, це розв’яже тобі язика, хлопче?
«Той самий голос», — подумав Пол. І тоді він пригадав Раду і чоловіка, який прийшов за тілом друга, вбитого Харконненами.
— Я знаю тебе, Стілґаре, — відповів Пол. — Ми з батьком були на Раді, коли ти прийшов по воду свого друга. Ти забрав із собою людину мого батька, Дункана Айдаго — на знак дружнього обміну.
— І Айдаго залишив нас, щоб повернутися до свого Герцога, — зауважив Стілґар.
Джессіка вловила в його голосі нотку зневаги й приготувалася до нападу.
Із-поза скель гукнули:
— Стіле, ми гайнуємо тут час.
— Це син Герцога, — гарикнув Стілґар. — Це точно той, кого Лієт казав нам відшукати.
— Але… він же дитина, Стіле.
— Герцог був справжнім чоловіком, а цей малий скористався гупалом, — відказав Стілґар. — Він дуже сміливо перебіг дорогу Шай-Хулуду.
І Джессіка почула, що про неї він навіть не думає. Він уже виніс їй вирок?
— У нас нема часу на випробування, — запротестував голос згори.
— І все ж таки він може бути Лісаном аль-Гайбом, — мовив Стілґар.
«Він чекає на знамення!» — подумала Джессіка.
— Але жінка, — нагадав голос згори.
Джессіка знову приготувалася. У тому голосі вчувалася смерть.
— Так, жінка, — погодився Стілґар. — І її вода.
— Ти знаєш закон, — пролунав голос із-за скель. — Ті, хто не можуть жити в пустелі…
— Заспокойся, — перервав його Стілґар. — Часи змінюються.
— Хіба Лієт наказував це? — знову голос із-за скель.
— Ти ж чув голос сейлаґо, Джамісе, — відказав Стілґар. — Чому ти тиснеш на мене?
І Джессіка подумала: «Сейлаґо!» Мовний код передбачав широкі інтерпретації: на говірках ільм і фікг «сейлаґо» означає «кажан», маленький крилатий ссавець. Голос сейлаґо: вони отримали дистрансове повідомлення шукати її та Пола.
— Але я нагадую тобі про твої обов’язки, друже Стілґаре, — пролунав голос згори.
— Мій обов’язок — забезпечувати силу племені, — відказав Стілґар. — Це мій єдиний обов’язок. І я не потребую нікого, щоб нагадувати мені про нього. Цей хлопчик-чоловік зацікавив мене. Він повнокровний. Жив там, де води не бракувало. Мешкав далеко від батька-сонця. У нього нема очей Ібада. Одначе він говорить і поводиться не так, як слабаки з низин. І його батько поводився не так. Як же це можливо?
— Ми не можемо сперечатися тут усю ніч, — наполягав голос із-за скель. — Якщо патруль…
— Джамісе, я більше не повторюватиму, заспокойся, — попередив Стілґар.
Чоловік нагорі замовк, але Джессіка почула, як він ворухнувся, перескочив коридор і рушив до дна котловини ліворуч від них.
— Голос сейлаґо висловив припущення, що порятунок вас обох може стати нам у пригоді, — мовив Стілґар. — Я бачу потенціал у цьому сильному хлопчику-чоловікові: він молодий і може навчитися. Але як щодо тебе, жінко? — він утупив погляд у Джессіку.
«Я зафіксувала його голос і характер, — подумала Джессіка. — Я могла б підкорити його єдиним словом, але він сильний чоловік… Значно цінніший для нас із
