Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Ой, пустун! Ой, недисциплінований хлопчисько! От я тобі…

Але в нього самого очі зробилися вогкими. Замість вичитувати хлопцеві нотації, він обняв його шию однією рукою і разом з ним дивився в екрани перископа, де швидко пропливали незнайомі скелі й кручі берегів, увінчані зеленими плямами хащів, мережаним листям папороті й небаченими розлогими деревами.

Ось береги почали відступати в боки. Річка, здавалося, ширшала.

Ракетний корабель, стиха погойдуючись, плив уже поверхнею величезного озера, срібло якого зливалося з далеким обрієм.

Лагідні хвилі билися в боки ракети, що пливла вперед і вперед, гордо піднявши ніс. Дюзи її дивилися під кутом у воду. Хід ракети помітно повільнішав. І ось вона спинилася остаточно, майже нерухомо.

Риндін обернув до себе схвильоване обличчя Василя:

— Хлопчику мій, іди до каюти. Скажи товаришам, що я даю старт. Я не знаю ще, в який бік ми піднімемося, на північ чи на південь, на захід чи на схід. Однаково, хмари надто густі, навіть інфрачервоний екран неспроможний показати нам, де зараз сонце. Ми не можемо навіть виконати наш обов’язок і надіслали на Землю третю ракету-листоношу. Бач, які хмари?

Він показав на небо. Непроникна темно-сіра ковдра вгорнула його від краю і до краю.

— Нічого, Миколо Петровичу, ми випустимо листоношу з міжпланетного простору, відразу, як вилетимо з Венери! — бадьоро відповів Василь.

— Гаразд, гаразд, там побачимо. Так от, іди до каюти. Скажи товаришам, що ми піднімемося наосліп. Будемо шукати наш шлях уже там, будемо орієнтуватися понад хмарами, в ясному міжпланетному просторі. Іди до каюти, хлопчику! Ми починаємо нашу подорож до Землі.

Він поцілував Василя в лоб і легенько відштовхнув його від себе.

— Іди!

А коли Василь відійшов на крок і озирнувся в дверях, — академік Риндін уже сидів біля пульта, знову такий же зосереджений і непохитний, як було це перед спуском на Венеру. Його рівна постать свідчила про силу й енергію. І тільки сиве волосся доводило, що в кріслі перед пультом керування ракетним кораблем сидить не юнак, не молода, сповнена свіжої сили людина, а старий академік.

Повільно, з легким скреготом, відтулилися, відсунулися вбік, сховалися в стіни металеві віконниці. У вікна вдарило фіолетувате світло Венери — примарне, тьмяне світло примарної планети, населеної химерними страховищами. Чи ж востаннє зазирнуло це світло до ракетного корабля?..

Голос академіка Риндіна пролунав знову суворо й строго:

— По гамаках, друзі мої, по гамаках. За хвилину даю старт, даю перші вибухи!

— Миколо Петровичу, попрощатися треба з планетою, — зауважив Гуро. — Чи побачимо колись її ще?

— Як не побачимо ми, побачать наші товариші. Наша подорож не остання, а перша. Наш червоний прапор залишився на скелі. Планета Венера відкрита радянською експедицією, на ній майорить наш рідний радянський прапор. Шлях до Венери відкритий, — і цим шляхом полетять десятки міжпланетних кораблів, — відповів Риндін. — На місця, товариші!

Руки Миколи Петровича лежали на важелях і рукоятках пульта керування. Все було напоготові, щоб ракетний корабель рушив у політ.

— Ви готові? Увага, друзі мої…

Микола Петрович поглянув востаннє на сіре, важке, хмарне небо Венери. Пальці його стиснули важелі:

— Даю старт!

…Стривожена громоподібними вибухами, що лунали над великим озером, знепокоєна хвилями, що буйно билися в береги, — над верховіттям вічнозелених дерев, над незайманими хащами піднялася плеската голова дивної потвори.

Великими дурними очима голова подивилася на озеро, глянула на небо, безтямно подивилася на малесеньку чорну риску, що блискавично мчала небом, поринаючи в свинцеві хмари, і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за дерева в хащі, в темряву і вогкість первісного лісу…

Земля чекала…

Астрономи цілої земної кулі не виходили з обсерваторій, відриваючись від телескопів тільки для того, щоб зануритися в обчислювання, відривалися від обчислювань тільки для того, щоб знов припасти до окулярів телескопів. Щодня, щогодини, щохвилини в полі зору телескопів і рефлекторів могла з’явитися блискуча риска міжпланетного корабля Миколи Петровича Риндіна, переможного космічного корабля, що повертався з чудесної, нечуваної подорожі.

Не лише вчені, а й усі, хто цікавився долею експедиції Риндіна, всі читачі газет і журналів, — пам’ятали кожне слово з листів, одержаних на Землі від старого академіка та його товаришів.

Три ракети-листоноші досягли Землі з чотирьох. Одна з них, остання, або не встигла долетіти до Землі, або зникла, загубилася десь у міжпланетному просторі. Але й без неї людство знало: корабель академіка Риндіна вилетів у поворотну путь, він тепер наближається до Землі, він везе незнані, чудесні елементи, по які відряджена була експедиція.

Справою честі кожного астронома, кожного спостерігача небесних просторів — було помітити першим блискучу крапку серед нерухомих зірок. Ось чому астрономи не відходили від телескопів, ось чому знову й знову перевіряли вони розрахунки.

І ще одне хотів знати кожен: де спуститься ракетний корабель? Чи можна буде побачити цей спуск, чи пощастить побачити, як відчиняться двері ракети, як з’явиться в них знайома постать Риндіна, сива шапка його волосся, фігури його товаришів — і серед них той хлопець, що опинився несподівано в ракеті і став справжнім учасником експедиції, переніс разом із експедицією всі труднощі польоту і перебування на незнаній планеті?..

Людство чекало.

І в цьому напруженому чеканні як постріл пролунала перша звістка. Говорила потужна московська станція імени Комінтерну:

— Алло, алло! Слухайте всі, слухайте всі! Кримська обсерваторія з допомогою нового великого телескопа знайшла в небесному просторі міжпланетний корабель академіка Риндіна. Корабель помітний тільки в найпотужніші телескопи. Він наближається до Землі. За підрахунками обсерваторії, корабель мусить почати спуск на Землю через дванадцять днів. Слухайте всі! Через дванадцять днів корабель академіка Риндіна мусить почати спуск на Землю!

І протягом цих